Ретро. Капитанский мостик Василия Турянчика
Сегодня ему исполняется 80 лет. Юбилей празднует человек, олицетворяющий целую эпоху в истории киевского «Динамо». А то и не одну. Будучи причастным к завоеванию «бело-синими» первого «золота» в 1961-м, Василий Турянчик затем носил капитанскую повязку в период руководства командой Виктором Масловым, пополнив свою коллекцию еще тремя чемпионскими медалями.
Являлся оплотом обороны, забивал редко, но, как говорится, метко – его мячи были не только эффектными, но и важными.
Среди главных качеств Турянчика-игрока называли надежность и полную самоотдачу. Именно об этом в конце 1967 года написал на страницах «Спортивної газети» один из самых известных наших спортивных журналистов Леонид Каневский. Его очерк, названный «Капитан чемпионов», и ляжет в основу нашей сегодняшней «юбилейной» ретроспективы.
«Сьогодні вже, мабуть, мало хто пам’ятає, що появі Турянчика в складі київського «Динамо» передували досить бурхливі події. Було це влітку 1959 року, коли нинішній чемпіон у розпалі сезону опинився на останньому місці в турнірній таблиці. Команда вимагала термінової допомоги. Ось тоді й запросили до Києва трьох закарпатців – Гаваші, Сабо й Турянчика. Та якщо перші два, не вагаючись, погодилися грати за «Динамо», то третій навіть виступив у «Советском спорте» з листом, у якому писав, що не може кидати ужгородський «Спартак», не хоче їхати до Києва. Все-таки Турянчика умовили. І, здається, він жодного разу не пошкодував, що перейшов у «Динамо», бо саме тут його футбольний талант розкрився повністю».
Вспоминая представителей закарпатской футбольной школы – технарей и бойцов Комана, Михалину, Бецу, Сенгетовского, Юста – автор обращает внимание на одну роднившую их черту: в какой бы форме не пребывали эти исполнители, они всегда боролись до последнего, всегда без остатка отдавали силы и мастерство на благо своей команды. И потому неоднократно именно роль закарпатцев в успехах их коллективов становилась решающей.
«Такий і Василь Турянчик – людина з цікавою футбольною біографією, гравець-універсал, з числа тих, за яких ратує в нещодавній статті в щотижневику «Футбол – Хокей» О.Ошенков. Тренер «Шахтаря» пише: «Кожний повинен добре грати насамперед на своєму місці і, крім того, вміти робити все на інших місцях». Поміркуйте, хіба це не про Турянчика мова?
Справді, за своїми функціями, які Турянчик виконує багато років у «Динамо», він типовий центральний захисник. Причому з однаковим успіхом нинішній динамівський капітан грає як позаду, на останньому рубежі оборони, так і попереду, коли до власних воріт ще досить помітна відстань. Та у важкі для команди часи, коли з неї бере данину збірна, Турянчик швидко перекваліфіковується на півзахисника. І з цим амплуа він справляється не гірше, ніж у молодості, коли це була його основна футбольна роль».
В любом очерке о Василии Турянчике отмечались его голы. В 1961-м мяч, который защитник забил ударом в падении через себя, не просто принес ничью в матче с основным конкурентом «Динамо» – московским «Торпедо» (момент того матча – на фото вверху, около вреза). Тот гол, по сути, стал «золотым». Киевляне первыми в СССР прервали чемпионскую гегемонию клубов из Белокаменной, положив начало отсчету новой истории советского футбола, в которой украинские клубы, тренеры и игроки вышли на яркий первый план.
«Для автозаводцев, которых мы опережали на три очка, это был последний шанс, – вспоминал со временем юбиляр в интервью газете «Бульвар Гордона». – Когда после непрерывных атак «Торпедо» Метревели во втором тайме открыл счет, мы испытали шок. Каневский кричит: «Терять нечего! Нажали!» Теперь уже мы пошли вперед. После одной из атак вратарь торпедовцев в панике отбил мяч на угловой.
Лобановский крутит на ближнюю штангу. Выскакивает Серебряников и чуть-чуть подрезает мяч в середину, где-то к 11-метровой отметке. И я, стоя спиной к воротам, высоко подпрыгиваю и через себя заворачиваю его, как говорят, прямо в «девятку». Защитник «Торпедо» Леонид Островский (он позже перешел в киевское «Динамо») пытался выбить, но не достал. А вратарь даже не шелохнулся...»
Отличился Турянчик и в полуфинале победного для киевлян Кубка СССР 1966 года, забив в дополнительное время минскому «Динамо», и в скандальном поединке Кубка чемпионов с «Гурником» в Польше. Как-то, отвечая на вопросы анкеты журнала «Україна», он скромничал:
«Взагалі мені як стопперу це «не положено». Але що робити, коли бачиш: нападаючим ніяк не вдається прорватися крізь щільну оборону супротивника? Залишається єдине – допомогти. Так я й роблю».
Едва Турянчику стукнуло 30, в конце каждого сезона журналисты стали осторожно допытываться у него насчет «пенсии». Боясь положительного ответа – слишком уж важной представлялась эта фигура для клуба. И после отрицательного с радостью возвещая об очередной молодости ветерана.
«Звичайно, мені приємно читати, як оглядачі пишуть: до Турянчика, мовляв, прийшла друга молодість, – усмехался он. – Але, повірте, сама вона не приходить. Хочеш якнайдовше залишитися в строю бійців – не шкодуй сил, тренуйся, забудь, що тобі вже не двадцять. Пам’ятай тільки одне: радості, які пережив, щастя, яке відчув, дала тобі твоя команда. І ти повинен зробити все що в твоїх силах, заради високої честі».
Он ушел из «Динамо» в конце 1969-го, отыграв более 300 матчей! На тренерской работе занимался с коллективами Ужгорода и Мукачева, но в сердце навсегда сохранил верность киевскому клубу, о котором сказал тогда, в конце 1960-х:
«Не знаю як для кого, але для мене команда київського «Динамо» більше навіть, ніж сім’я. Товариші можуть це підтвердити. Можливо, я міркую так тому, що в особистому житті доля не подарувала мені того щастя, про яке мріяв замолоду. Що ж – кожному своє. Зате є колектив, є друзі, що поділяють зі мною всі труднощі й радощі, з ними я пройшов великий і нелегкий шлях. А це теж дуже багато...»
Впоследствии судьба подарит ему и дружную семью, и детей, и внуков, и... спокойствие с гармонией в родном Чинадиеве. Сегодняшний юбилей – праздник не только для этого небольшого уютного закарпатского уголка, но и для динамовского Киева, и для всего нашего футбола.
Юрий КОРЗАЧЕНКО, «Футбольный клуб»