"Карпаты" ответили на интервью Луческу
Станіслав Кочубинський, заслужений тренер України, директор департаменту футболу ФК «Карпати» – про чесну гру на ділі, а не на словах.
– Відверто кажучи, про прикрий факт, який мав місце після завершення матчу «Карпати» – «Шахтар» (3:2) було сказано і показано так багато, що додати тут було нічого – вся країна це бачила і зробила певні висновки, – говорить Станіслав Олександрович. – І все б нічого – час спливає, все змінюється, якби не доволі дивне інтерв’ю Мірчі Луческу, що з’явилось учора на офіційному сайті «Шахтаря». Дивне воно навіть не стільки за змістом (іншого, мабуть, наївно було чекати), скільки через те, що оприлюднене аж через десять днів після поразки гірників у Львові.
Пригадуються слова видатного музиканта і композитора Володимира Висоцького: «Я не люблю, когда стреляют в спину, тем более, когда в нее плюют». Для того, щоб зрозуміти ці слова, потрібно мати уяву про традиції, історію, ментальність, мову народу та країни, в якій працюєш.
Футбол у нашій країні – далеко не бізнес-проект, а соціальне явище. Футбол нам, українцям, потрібен для виховання підростаючого покоління, для формування у молоді таких якостей, як чесніть, гідність, благородство, дружба.
У Львові «Шахтарю» протистояла команда, наполовину укомплектована практично дітьми по 18-19 років, а в одному із секторів стадіону «Україна» за грою спостерігала чимала кількість юних вихованців школи «Карпат». Не дивно, що вже наступного дня після матчу тренери школи «Карпат» провели бесіди з вихованцями клубу на тему незворушного принципу Поваги у футболі, зокрема, згадавши влучне висловлювання гравця нашої команди Младена Бартуловіча: «Потрібно бути великим і за поразок, а не лише за перемог».
Ніхто у жодному разів не применшує заслуг наставника «Шахтаря», його професіоналізму, прогресу турнірних здобутків його команди. Знову ж таки, на тренерській лаві можуть вирувати емоції, це цілком природно, однак людські стосунки, взаємоповага між колегами по цеху має бути вищою за емоції. Учора я розмовляв з головним тренером нашої команди Олександром Севідовим. Він сказав буквально наступне: «Я готовий принести офіційні вибачення перед «Шахтарем», Донецьком, усім Донбасом, якщо будуть продемонстровані докази того, що я начебто «диригував хлопчиками, що подають м’ячі», як про це заявив Мірча Луческу».
А тепер поміркуємо разом: невже таке штучне нагнітання і конфронтація потрібні нашому футболу, невже вони спричиняться до його прогресу?
Пріоритетним напрямком роботи футбольного клубу «Карпати» завжди була і є робота з молоддю. Ми намагаємось донести до молодих футболістів почуття любові до свого клубу, до рідного краю, до України. Наша молодь росте із почуттям гідності, впевненості у тому, що грає у великому клубі, грає із честю, повагою, духом і волею – усіма тими якостями, якими здавна славилась наша рідна Україна. Тому саме із метою виховання нашої молоді хотілося б звернутись до всього Донбасу. І хоча б так, як зараз кажуть, віртуально завершити те, що не було зроблено після час матчу «Карпати» – «Шахтар» – ПОТИСНУТИ РУКИ.
Потиснути руки всьому працьовитому донецькому краю – який тяжко працює задля України, свого регіону, своїх родин. Потиснути руки шахтарям, людям, котрі щодня покидають свої сім’ї, йдучи на найнебезпечнішу роботу у світі. Подякувати жінкам, котрі чекають своїх чоловіків і моляться Богу за їх безпеку, матерям, котрі виховують своїх дітей працьовитими, вчать любити рідну землю, народ, край!
Потиснути руки нашим колегам, футбольним людям, котрі роблять велику справу для всієї України. Ми всі колись підемо, а ці футбольні поля, академії, стадіони залишаться нашим дітям та внукам.
Потиснути руку нашим друзям-футболістам, з якими ми грали і граємо у найулюбленішу гру мільйонів – Михайлу Соколовському, Анатолію Конькову, Віктору Грачову, Олегу Базилевичу, Юрію Дегтярьову та багатьом іншим чудовим футболістам, які надихали та радували своєю грою глядачів усієї нашої країни.
Ви навіть не можете собі уявити, з якими почуттями я обійняв би тих, проти кого грав у футболці львівських «Карпат» і з ким пізніше пліч-о-пліч працював заради українського футболу. Я кажу про тих, кого вже немає з нами, про своїх друзів Віктора Прокопенка, Віталія Старухіна – цих людей Честі. Яким важливим речам вони вчили мене, і ще могли б навчити сотні хлопчаків. Ці люди жили гідно і своїм прикладом показували, хто такий справжній футболіст і хто така справжня людина!
Сьогодні в нашому футболі багато іноземців. Це нові люди, незнайомі із нашою історією, українською ментальністю, нашими традиціями, українською мовою. Ми вдячні, що ці люди залишили свої домівки і віддають свої сили, щоб славити Україну, допомагають підіймати наш прапор на найвищі ступені п’єдесталу пошани на міжнародній арені. Цим людям ще доведеться вивчити як українською звучать слова: Повага, Честь, Гідність, Шана, Братерство і Дружба. Однак ніхто і за жодних обставин не забере у нас права потиснути руку своїм друзям і однодумцям.
Тож ми протягуємо руку для рукостискання нашим братам – і впевнені, що це буде рукостискання поваги, дружби, шани, а найголовніше ВЗАЄМНОСТІ!