Олег Блохин - десятилетние циклы
Поточний місяць, як і поточний рік, що завершується цифрою «2», — особливі в долі (спортивній та особистій) найславнішого вітчизняного футболіста
Гравець, із яким уособлювали радянський різновид «гри мільйонів» 1970-х — 1980-х, із яким і нині асоціюється «золотий вік» футболу України, народився 5 листопада 1952-го (в принципі, про це нагадувати не дуже то й варто, позаяк недавно відзначали його ювілей…). За десять років малий Олег уже вчився в динамівській ДЮСШ під орудою наставника Олександра Леонідова (нині спочилого). І от щоразу, коли наближався до кінця останній «ланцюжок» 12-місячного циклу, причому року з «двієчкою» наприкінці, ставалося таке, що давало змогу констатувати: для Блохіна завершується особливо значимий період, який розсікає його життя на суттєво відмінні частини. Судіть самі…
1972-й: спалах наднової
В одному з 20-х чисел грудня 1972 року найпопулярніша республіканська громадсько-політична газета «Молодь України» вже традиційно ознайомила своїх читачів із підсумками опитування, за результатами котрого викристалізовувалося ім’я найкращого футболіста УРСР. Тоді ним уперше став якраз Олег Блохін — 20-річний крайній форвард київського «Динамо», для якого згаданий рік став воістину особливим. Отже…
По-перше, він закріпився основним у найпопулярнішій і, загалом, найсильнішій команді республіки. По-друге, «злету» виграв змагання бомбардирів радянського чемпіонату — також уперше, проте не востаннє. По-третє, йому так само реактивно вдалося по черзі закріпитись у стартах спочатку олімпійської, відтак, національної збірних СРСР: у складі першої команди нападник здобув «бронзу» Ігор у Мюнхені, а в лавах другої він адаптувавсь одразу після закінчення фінальної частини європейської першості, котра так само проходила в Німеччині (чому його туди не взяли, окреме питання). По-четверте, Блохін прем’єрний раз одягнув корону Гравця № 1 України, доволі солідно випередивши одноклубників Євгена Рудакова та Віктора Колотова, ну а в грудневому опитуванні московського тижневика «Футбол-Хоккей» посів високе, як для дебютанта, п’яте місце в плебісциті, котрий називав провідних «майстрів шкіряного м’яча» СРСР за підсумком сезону.
У святковому новорічному інтерв’ю «Молоді України» нова «зірка» вітчизняного «соккеру» повідомив, що задоволений сезоном.
1982-й: «Але коли на серці рана…»
Цей рік є одним із найважливіших у житті Блохіна — принаймні в такому плані, як стосунки із ЗМІ: якщо до того вони були, скажімо так, прохолодно-дружніми (як і в більшості «зірок» світового спорту), то відтепер набули статусу зневажливо-ображено-ворожих — десь так.
…А причина всьому — мундіаль в Іспанії. Напередодні турніру збірну СРСР зараховували до фаворитів (особливо — після блискучої перемоги над бразильцями — 2:1 та ще й у гостях, на «Маракані»!), при цьому самому Олегу пророкували титул героя змагань, наперед зараховуючи до віртуальних «дрім-тім». Натомість вийшло все радикально по-інакшому: через низку причин (головна — непоправна помилка керівників футболу СРСР, які поставили на чолі національної команди аж трьох офіційних наставників, причому — абсолютно різних: за характером і баченням суті гри), червоно-білий колектив розчарував — як і його 11-й номер.
Коли радянські гравці повернулися додому, місцева преса «зустріла» їх небаченою досі лавиною критики. Найбільше ж дісталося саме Блохіну: московські журналісти над ним, по суті, знущалися, раз-у-раз переходячи межі дозволеного в нашій професії. Причому до громадсько-політичних і спортивних видань радо приєдналися гумористичні: нині з подивом і шоком читаєш пасквілі й частушки, спрямовані проти Олега; аналогічні емоції викликають тогочасні карикатури на нього.
А завершився цей рік тим, що «Динамо», вперше за два роки, втратило звання чемпіона СРСР: тоді, нагадаю, в останніх трьох турах московські «Спартак» і «Динамо», скажімо так, зробили все можливе, щоби вивести на трон найкращий колектив Білорусі (сподіваюся, наші читачі є людьми обізнаними, тож вони не потребують детальнішого опису тих подій).
Однак і це було не все! Газета «Труд» (номер від 19 грудня) із білокам’яної, зусиллями свого журналіста Юрія Ваньята, уклала символічну збірну команду СРСР 65-річчя (1917–1982), куди не увійшов жоден українець, натомість знайшлося місце 10-м москвичам плюс грузину Давиду Кіпіані. До складу не пропустили (саме так!) навіть найкращого футболіста Європи 1975-го (на той момент із радянських гравців, окрім Блохіна, лише Лев Яшин міг похвалитися таким звершенням), уже актуального рекордсмена чемпіонату країни за кількістю забитих м’ячів…
У споминах Олега Володимировича про ті події написано так, що стає зрозуміло: після 1982-го в ньому щось ніби надірвалося, а рік наступний він зустрічав іншою людиною.
1992-й: за морями…
Уже Олег Володимирович проводив свій третій (і, як з’ясується пізніше, останній) рік на посаді наставника грецького «Олімпіакоса» з Пірея. Не чекаючи завершення чемпіонату-1992/1993, клубні боси таки звільнили Блохіна, не витерпівши чергового сезону без чемпіонства (подальший розвиток подій покаже, що українець тут ні до чого, та й взагалі проблеми стосувалися не наставників, просто конкуренти «олімпійців» були сильнішими). Утім, зиму 1992-го молодий фахівець, для якого команда з Пірея стала дебютною в тренерській кар’єрі, зустрічав із оптимізмом: його підопічні лише на двоє очок відставали од афінського АЕКа, впевнено крокуючи раундами Кубка Греції (там «червоно-білі», вже з іншим тренером, мінімально, 0:1, програють іншому столичному колективу — «Панатінаїкосу»).
З-поміж отих підопічних двійко співвітчизників (Геннадій Литовченко й Олег Протасов) мали «залізне» місце в основі.
2002-й: «Сумний ювілей»
Початок «нульових» геніальний у минулому футболіст зустрічав у вже звичному амплуа політика: на весняних парламентських виборах-2002 він знову пройшов до Верховної Ради по списку КПУ. Окрім того, Олег Володимирович якось… ніби постаршав. І посумнішав: усі його знайомі, висловлюючись із цього приводу, натякали, що Блохіну дуже складно без роботи (вона з’явиться майже за рік — у жовтні 2003-го, коли йому, нарешті, довірять штурвал національної команди). Тоді ж екс-форвард сумлінно ходив на засідання ВР, святкував віковий «полтинник» (на «Олімпійському» зіграли матч-бенефіс між збірними ветеранів СРСР та світу: шоу під зливою та ледь заповненими трибунами завершилося нічиєю — 4:4) і насолоджувався спілкуванням із двома маленькими дітками від другого шлюбу — доньками Анною та новонародженою Катрусею. А ще — чекав…
2012-й: напередодні… чогось
А й справді — чого? Ренесансу «Динамо» під його кермуванням чи подальшого падіння в «шеол»? Хтозна… Наразі Олег Блохін відпочиває, причому не «за бугром» — на умовних Мальдівах, а в Україні — у Трускавці. Однозначним є те, що такі очікування від весни, як тепер у «Динамо», за останні півтора десятиліття ставалися тричі: 1997-го — бо до Києва востаннє повернувся Валерій Лобановський; 2008-го — бо в столиці став до праці перший «не свій» наставник Юрій Сьомін; 2013-го — зрозуміло, чому.
Володимир БАНЯС, «Український футбол»
