Игорь СУРКИС: "Милевский сделал для нашего клуба много хорошего и... мог сделать еще больше. Если бы хотел"

Президент «Динамо» без зайвих емоцій пояснює окремі нюанси як трансферної політики клубу, так і можливої участі у важливому спортивному проекті

Для київського ФК поточна зима може стати унікальною за останню дюжину років: коли стартували «нульові», тогочасний тренерський штаб синьо-білої команди в питаннях кадрової комплектації взяв курс на зарубіжних гравців, незмінно дотримуючись цієї лінії й нині — за різних тренерів, часів та обставин. І ось, цілком можливо, на обрії замаячів несподіваний радикальний поворот — саме з цього моменту починаємо розмову з динамівським президентом.

— Ігоре Михайловичу, зваживши на відомості різного штибу — чутки та доконані факти, роблю припущення, що нині в «Динамо» відбувається своєрідна «українізація»: клуб, складається враження, орієнтується на вітчизняних виконавців.
— Не став би так узагальнювати. По-перше, сьогодні, коли не минуло й половини грудня, про наші придбання та продажі говорити не дуже й логічно, адже трансферне вікно, нагадую, ще зачинене. По-друге, мене, чесно кажучи, дивує те, що робите настільки об’ємні висновки на основі всього-лише двох фактів — ідеться про повернення нами з оренди півоборонця Олександра Алієва та захисника Сергія Люльки. Ну, й по-третє: мушу наголосити, що відповідним питанням керую не я, а наш тренер, відтак тут усі питання до нього.

— На жаль, Олег Володимирович утримався від коментарів. Принаймні для нас.
— Тоді спробую відповісти «за нього», тим паче, прерогатива повернути отих двох виконавців належала саме Блохіну — і лише йому. А я виконую його прохання. Тобто, все дуже природно… Бачите, ми просто повернули пару гравців, які нам належать, які в нас, як кажуть, «на контракті», а ви з цього зробили глобальний вис­новок про «українізацію» нашої трансферної політики! Безумовно, виконавці з вітчизняним громадянством потрібні нам — хоча би через ліміт, однак, повірте, слідкуємо й за іноземцями… Утім, наголошую: про якісь міграційні процеси, що стосуються клубу «Динамо» (Київ), поки вести мову недоречно. Пропоную до цього питання повернутися десь на початку наступного року.

— Тоді давайте сконцентруємося на тому, що вже сталося: Олександр Алієв — людина-загадка, «Гадьониш» (за вашою версією), «Крихітка Цахес» (за версію нашої газети дворічної давнини) знову в Києві. Думки динамівських уболівальників розділилися…
— Поважаю людей, які за нас переживають, ходять на наш стадіон, однак усе-таки вважаю, що їхні думки — то не остання інстанція. Принаймні не можуть нею бути. Погоджуєтеся?.. Розумієте, мені здається, що дуже багатьох (а може, більшості…) проблем у людському спілкуванні можна було б уникнути, якби в усьому існувала ясність і чітке бачення стану справ. Якщо висловлюватися конкретніше, скажу так: чимало людей — і я нікого не ображаю, повірте! — елементарно не усвідомлюють (чи не усвідомлюють достеменно) принципи роботи професіонального клубу. До чого веду? А до того, що у факті вороття до Києва Сашка Алієва лежить лише одне: необхідність дотримання мною, як президентом ФК «Динамо», принципів конт­рактного зобов’язання перед конкретним виконавцем. Ось і все… Улітку «Дніпро» запропонував нам узяти в оренду футболіста, котрий не входив до планів нашого тодішнього тренера (таке іноді трап­ляється, нічого страшного), ми погодилися; минуло півроку, дніп­ряни не забажали пролонгувати строк орендної угоди, відтак футболіст повернувся туди, де його офіційне місце роботи, а контракт Алієва, повторюю, належить моєму клубу. Отака проста логіка подій… Так, є нюанси: цілком допускаю, якби на чолі «Динамо» залишався Юрій Сьомін, Сашко й надалі перебував би в Дніпропетровську, проте наш новий наставник вирішив, що цей гравець йому потрібен.

— У такому разі виникає логічне запитання: а що робити з іншими динамівцями, які грають на тій же позиції, що й Алієв? Приміром, Ніко Кранчар, Рафаель, чи залишаться вони в столиці України?
— А чому ж ні? Виконавці вони сильні, причому перейшли до нас, не пройшовши літніх тренувальних зборів, тобто без достатньої підготовки до сезону. Я проб­лем не бачу взагалі: хіба це погано, коли в колективі є настільки хороша конкуренція? У всіх трьох згаданих півзахисників — рівні шанси на основу… Іще раз наголошую: все вирішуватиме Олег Блохін, а я (як президент клубу, не як тренер!) виконую контрактні зобов’язання перед усіма своїми гравцями.

— Тоді запитаю вас не як клубного президента, а як футбольного фахівця: недавно в редакції «УФ» побував агент ФІФА, який висловив думку, що той же Алієв (закриваємо його тему) виявився непотрібен Хуанде Рамосу через те, що не бере участі у відборі й пресингу, чого іспанець вимагає від усіх підопічних. Цікаво, як до цього поставиться Олег Володимирович?..
— Я, на жаль, не телепат, отож залізти в голову Рамосу й дізнатися логіку його вчинків не можу; зрештою, мені з цим спеціалістом і працювати не доводилося. Тут треба бути дуже обережним: на початку цього сезону, як ви пам’ятаєте, Алієв був близький до основи «Дніпра», виходив на поле, забивав, віддавав голеві передачі. Більше того: після п’ятого-шостого туру керівництво «Дніпра» запропонувало мені зустрітися й обговорити можливість повного викупу контракту Сашка. Однак обставини змінилися. Тому сьогодні… Я ж не можу нав’язувати «Дніпру» певного гравця!.. Суть справи така: якщо сьогодні Алієв не затребуваний, на нього немає попиту, це має бути предметом для роздумів насамперед для нього, а не для преси й уболівальників (згадайте, як два роки тому, коли ми відпустили його в московський «Локомотив», журналісти й динамівські фанати піддали мене нищівній критиці за цей крок, натомість тепер критикують, що повернув…). Сьогодні все в руках і голові Алієва, який, на мою думку, мусить розуміти надзвичайно важливу річ: він усе ще має змогу продовжити грати в професіональний футбол, і не суттєво, в «Динамо» чи деінде, але за цю можливість він мусить ухопитися з усієї сили! І я відчуваю, бачу, що він змінився.

— Я вас прошу! Скільки разів ми чули щось подібне!
— А я кажу — змінився! Я побачив перед собою дорослого чоловіка, батька трьох дітей — це багато до чого зобов’язує, якщо ви мене розумієте… Він усвідомлює, або принаймні має усвідомлювати, що футбол — це постійний рух, і на старих заслугах нікуди не поїдеш. Тому сьогодні в Києві більше пам’ятають про його конфлікт із Сьоміним, аніж про те, що за підсумком сезону-2008/2009 його визнали найкращим гравцем чемпіонату, а за кількістю забитих м’ячів і результативних передач він був у трійці лідерів того турніру.

— Із вашого дозволу, поговоримо про іншого динамівського «проблемного хлопця» — Артема Мілевського.
— А що з ним? Він не потрібен нашому клубу, не входить у коло інтересів ФК «Динамо». Але його контракт із нами чинний іще дев’ять місяців, тому він виставлений на трансфер. Усе.

— Розумієте, Ігоре Михайловичу, тут така справа: Інтернетом гуляють відомості, що його трансферна вартість — п’ять мільйонів «умовних», а мені здається, що це — непомірно багато для форварда, який цього сезону не забив жодного м’яча. Жодного в офіційних матчах! Чи помиляюся? Чи сума, може, неправильна?
— Про згадувану вами цифру нічого не знаю. Я взагалі Інтернетом намагаюся не користуватися — лише в службових цілях. Бо там, зазвичай, таке пишуть, що складно «перетравити», не те, щоб усвідомити… Просто очікую: в даному випадку — на пропозицію з іншого клубу, яка стосуватиметься Артема… Мілевський — класний футболіст, який зробив для нашого клубу багато хорошого й… міг зробити ще більше. Якби лишень захотів… Ми щиро бажаємо йому успіху на новому робочому місці.

— У керованого вами клубу найближчим майбутнім також може бути «нове робоче місце», точніше — ігрове: хотілося би почути від вас кілька речень про умовний євроазійський чемпіонат. Лише німі не обговорюють сьогодні цю тему…
— Зі спортивної точки зору, це дуже цікава затія. Проте, з точки зору організації, я, відверто кажучи, допоки навіть не уявляю собі, як усе це можна зробити. Тобто мені взагалі дуже складно щось із цього приводу обговорювати, адже надто багато питань, які дуже проблематично вирішити: кількість держав-учасниць (Україна й Росія, чи й інші колишні республіки СРСР?); квоти для команд із кожної з них; вихід у єврокубки… — ну, ви самі знаєте… Мені здається, що за всім цим наразі більшою мірою стоїть ностальгія, проте ностальгія — це добре, однак не найголовніше в житті… Процес організації даного змагання — надзвичайно складний, для цього ми, президенти пострадянських футбольних клубів, маємо збиратися й обговорювати. Мабуть, неод­норазово. Тут іще треба враховувати, що 20 років — то великий строк, за цей час багато чого змінилося. Припустімо, на моє переконання, сьогодні Росія й Україна — це зовсім різні держави. Зовсім!.. Треба думати.

Володимир БАНЯС, «Український футбол».