Коваль щастя
Цей матеріал про одного з найвідоміших випускників хмельницького футболу частково переплітається з історією київського Динамо. Тому, власне, я і вирішив його тут розмістити.
Хмельниччина подарувала українському футболу чимало гучних імен. Одним із найвідоміших безперечно є ім’я Сергія Ковальця. Хоча народився Сергій Іванович в Криму, широкому загалу він відомий як уродженець подільської землі. Саме тут, у місті Красилів, молодий хлопчина вступив до місцевого ДЮСШ та отримав початкові футбольні навики. Першими тренерами Ковальця були Віктор Андрійович Безрядін та Яків Давидович Горбачов. Наш герой і досі тепло згадує тих, хто відкрив для нього шлях у спорт номер один.
Першою командою чорнявого юнака став красилівський Случ, який виступав у чемпіонаті Хмельницької області. Не дивлячись на вік, Сергій одразу ж став лідером аматорського колективу і менш, ніж за рік отримав запрошення від головної команди регіону. За регламентом другої радянської ліги кожний клуб повинен був мати одного неповнолітнього гравця. Вибір Андрія Біби, який тоді тренував Поділля, пав на юного Ковальця. Проте, дебютувати у чемпіонаті СРСР того року Сергієві не судилося.
У 1986 році Ковальця покликала Батьківщина, і він відправився служити в армію. Протягом служби Сергій виступав за армійську команду Зірка із міста Бердичів. Цікаво, що той колектив тренував нинішній президент української ПФЛ Мілетій Бальчос. На початку 88-го року молодий півзахисник повернувся у професійний футбол. Ковальця активно кликала вінницька Нива, але Сергій вирішив повернутися у Поділля. Саме тоді вперше перетнулися шляхи нашого героя та ще молодого, проте вже доволі амбітного тренера Мирона Маркевича.
Ковалець швидко вписався у склад хмельницької команди, поступово стаючи лідером колективу. В першому ж сезоні Поділля зайняло високе п’яте місце в українській зоні другої ліги. На Сергія звернули увагу представники донецького Шахтаря та дніпропетровського Дніпра, який щойно став чемпіоном Союзу. Але Мирон Богданович зумів переконати гравця ще на рік залишитися у Хмельницькому.
Другий сезон у місті над Бугом склався для Маркевича не так вдало. Ввірене йому Поділля осіло у середині турнірної таблиці. А от Ковалець розкрився у повній красі. Його успіхи важко було не помітити. І в жовтні 1989 року Сергій став футболістом київського Динамо.
Часу на розкачку Ковальцю не знадобилося. Незважаючи на присутність в команді досвідчених Михайличенка та Литовченка, Сергій раз за разом потрапляв до стартового складу Динамо. А після того, як у другій половині сезону Київ залишила група футболістів на чолі з тренером Валерієм Лобановським, місце Ковальця в основі сумнівам не підлягало. 90-й рік став успішним і для команди в цілому – динамівці завоювали золоті нагороди передостаннього радянського чемпіонату та поклали їх у національний Кубок.
В 91-му на киян чекала зміна поколінь. Середній вік футболістів команди складав 22-23 роки. Наш герой потихеньку почав ставати одним із лідерів динамівського півзахисту. І хоч здобути бронзові нагороди останньої радянської першості не вдалося, осінь того року і Динамо, і Ковалець можуть занести собі в актив. Біло-синя команда з боями вийшла в груповий етап першої Ліги Чемпіонів, по дорозі прибравши зі свого шляху ХІК та Брондбю. Доречи, у ворота фінської команди Сергій забив свої перші єврокубкові голи.
Перший незалежний чемпіонат київське Динамо несподівано закінчило на другій позиції, програвши у вирішальному матчі сімферопольській Таврії. Активну участь у тому поєдинку брав і наш герой. Наступні два сезони були для киян значно вдалішими – команда стала чемпіоном України, а у 94-му зробила золотий дубль. Ковалець був одним з кращих футболістів тієї команди, через нього будувалася динамівська гра в центрі поля, він віддав не одну вишукану передачу на хід гравцям передньої лінії. Але одного, можливо і найголовнішого, киянам не вистачало – вони ніяк не могли затриматися в єврокубках, вилітаючи після одного-двох раундів.
І от у серпні 1994 року Динамо вдруге в історії потрапило до групового етапу чемпіонської Ліги. Посприяв цьому і Ковалець – у матчі-відповіді кваліфікаційного раунду проти датського Селькеборга він забив дуже важливий другий м’яч, який у підсумку виявився переможним. Група, до якої потрапили кияни, цілком заслуговувала називатися групою смерті. Групою смерті для самих киян… Крім потужного ПСЖ та завжди сильної Баварії біло-сині отримали в суперники московський Спартак. Саме грою з червоно-білими динамівці відкривали той груповий турнір. Думаю, зайве розповідати про атмосферу, якою був покритий той поєдинок та про події самого матчу. Ви і самі пам’ятаєте той шедевральний двобій і вольову перемогу киян, які після першого тайму летіли 0-2. В тому матчі волю та жагу до перемоги проявили всі хлопці, одягнуті у біло-синю форму. Проте були ще й ті, без чиєї чудової гри не допомогли б ні воля, ні жага. В контексті того поєдинку, першим, зазвичай, згадують Віктора Леоненка, але й не забувають про Ковальця, який провів один із кращих матчів у своїй футбольній кар’єрі. Усі дев’яносто з хвостиком хвилин Сергій був у центрі уваги: скільки ж класних пасів він віддав, скільки небезпечних моментів створив, скільки ударів наніс. Кульмінацією поєдинку став розкішний навіс Ковальця у штрафний майданчик на 86-й хвилині. Передачею скористався зовсім юний Ребров та у підкаті вбив переможний м’яч у ворота російського чемпіона. Та перемога хлопців Йожефа Сабо для багатьох динамівських вболівальників досі є однією з найбільш пам’ятних звитяг улюбленого клубу.
Наступні п’ять матчів Динамо програло, хоча до останнього туру зберігало шанси на вихід в плей-офф. Взимку киян очолив Володимир Онищенко. Крім того, в столицю переїхав тренер Дніпра Микола Павлов та четверо провідних футболістів дніпропетровського колективу. У зворотному напрямку були відправлені Ковалець, Шаран і Топчієв. От так несподівано закінчилася кар’єра нашого героя у київському Динамо.
Сергій без вагань влився у новий для себе колектив, очолюваний німецьким фахівцем Берндом Штанге. Цей спеціаліст порекомендував кандидатуру півзахисника представникам голландського Твенте, і влітку 1996 року українець вирушив підкорювати країну тюльпанів. В тому сезоні нова команда Ковальця здійснила непоганий спурт і завоювала бронзові нагороди Ере. Та наш герой абсолютно нічим не посприяв такому результату – за майже рік в Енсхеде йому так і не вдалося хоч раз вийти на поле у матчі чемпіонату Нідерландів.
У червні 1997 року відбулося повернення Ковальця в Україну. Він трошки пограв під орудою В’ячеслава Грозного у Дніпрі, а взимку прийняв запрошення Мирона Маркевича і переїхав до Львова. Так шляхи Сергія та Мирона Богдановича перетнулися знову.
Дуже швидко Ковалець став улюбленцем місцевих вболівальників. Його витонченні передачі не раз ставили оборону суперника в скрутне становище. У тих Карпатах вистачало цікавих футболістів, але футбол, у який грав Сергій, додавав грі львів’ян вишуканості та шарму. І коли ви згадуєте бронзовий успіх галицьких левів, не забувайте, хто був одним із ковалів того щастя.
У наступному сезоні Карпати опустилися на одну позицію в турнірній таблиці, але зуміли вийти до фіналу національного Кубку. Звісна річ, що бодатися з тим Динамо не було ніяких шансів – тоді київський клуб був одним із найсильніших в Європі. Але самою своєю появою у вирішальному матчі зелено-білі вибороли путівку до Кубку УЄФА.
Штурмувати єврокубкові висоти львівську команду повів Лев Броварський. Першим суперником галичан став шведський Хельсенборг. Зустріч у Швеції завершилася із нічийним рахунком 1-1, тому вболівальники Карпат цілком логічно вірили у загальну перемогу. Все йшло до сухої нічиєї. В середині другого тайму Богдан Стронцицький відбив одинадцятиметровий удар. І коли здавалося, що тиск скандинавів вже не принесе їм успіху, Карпати пропустили. На те, щоб врятувати поєдинок у підопічних Броварського була лише одна атака. В ній Іван Гецко і зрівняв рахунок, перевівши матч у додатковий час. В овертаймі на полі була лише одна команда – Карпати. Досі перед очима момент, коли Сергій Ковалець, який провів чудову гру, з кута воротарського майданчика, із вбивчої позиції пробив прямо у голкіпера. А міг вивести свою команду в наступний раунд змагань. Той матч став останнім для нашого героя у єврокубках – львів’яни програли у серії післяматчевих пенальті.
Фінансування команди стало погіршуватися, і провідні футболісти почали залишати Львів. Ковалець дограв до кінця сезону, у якому Карпати зайняли дев’яте місце, і знову відгукнувся на запрошення Маркевича, тепер вже із Запоріжжя. В Металурзі Сергій вже не був лідером колективу, але декілька важливих гольових передач він все-таки зробив. Після двох сезонів на півдні України Ковалець перебрався у столицю. Досвідченого півзахисника покликала Оболонь, яка щойно вийшла у вищу лігу. Перший сезон у складі пивоварів став для Сергія його лебединою піснею. Разом із Ковальцем в півзахисті грав іще один чудовий майстер – Віталій Кобзар. Не в останню чергу, завдяки їхній розумній грі київська команда залишилася в еліті.
Зігравши ще сім матчів за столичну команду Ковалець на правах оренди перейшов до рідного Красилова, де колись починав. Після того було ще пів сезони у Луцьку та спроба закріпитися у Борисфені. Наприкінці 2004 року після чергової травми, Сергій вирішив повісити бутси на цвях. Влітку 2005 року в Хмельницькому було проведено прощальний матч Сергія Ковальця. Збірна Динамо 90-х грала зі збірною клубів України 90-х. Зустріч закінчилася із рахунком 4-4.
А Ковалець швидко знайшов собі нову роботу. Він уже вкотре відгукнувся на запрошення Маркевича. Тоді Мирон Богданович починав свою роботу із харківським Металістом, а наш герой став його помічником. За три з половиною роки на сході України Сергій набрався хисту, певного тренерського досвіду і, коли восени 2008 року отримав пропозицію очолити ФК Львів, з радістю її прийняв.
З приходом Сергія Івановича гра, яку демонструвала галицька команда, поступово почала приємно тішити око. Особисто я не пам’ятаю, щоб аутсайдер українського чемпіонату показував настільки атакувальний футбол. Синьо-золоті не цуралися йти вперед, навіть, у матчах із значно сильнішим суперником. Молоді футболісти на рівних грали і з Динамо, і з Металістом, і з Дніпром. Нажаль львів’янам не вдалося залишитися в еліті, за додатковими показниками вони поступилися маріупольському Іллічівцю. Швидше за все, футболістам просто не вистачило досвіду гри на такому рівні.
По завершенню сезону Ковалець залишив львівський ФК та на півроку очолив Олександрію, з якою почав штурмувати турнірну таблицю першої ліги. Проте, вивести команду з Кіровоградської області до Прем’єр Ліги Ковальцю не судилося. На початку 2010 року Сергій Іванович отримав запрошення від президента київської Оболоні Олександра Слободяна. Перші місяці на вулиці Північній пішли у Ковальця на розкачку. На щастя, після першої частину сезону Оболонь майже гарантувала собі спокійне життя, тому можна було будувати команду під себе. Більшість орендованих гравців потягнулася за колишнім тренером Максимовим до Кривбасу, отже наставнику довелося трохи не заново комплектувати команду. Вибір головного тренера пав на футболістів добре знайомих йому по ФК Львів. Так у складі Оболоні з’явилися брати Баранці, Ігор Ільків, Владислав Лупашко, Вадим Панас, Олександр Мандзюк, Павло Худзік.
Перший повноцінний сезон з пивоварами вийшов чудовим як для Ковальця, так і для команди. Про боротьбу за виживання мова і не велася. Відвертий аутсайдер на папері зайняв десяте місце у турнірній таблиці, певний час, навіть, претендуючи на Лігу Європи. По дорозі Оболонь двічі грохнула донецький Шахтар та відібрала п’ять очок у київського Динамо.
А от новий сезон команді з півночі столиці не вдався. Сама гра продовжувала бути цікавою та неодноманітною, а от результати не приходили. Після першого кола Оболонь так і не змогла розжитися бодай однією перемогою. Хоча, заради справедливості, потрібно відзначити, що на це вплинув не лише страшенний нефарт у завершальній стадії атак, а й помилкові суддівські рішення не на користь столичного колективу. Як би там не було, в листопаді пивовари отримали нового тренера.
А наш герой подався до Словаччини. На початку 2012 року Сергій Іванович очолив аутсайдера тамошньої першості – команду Татран. На фоні чуток про роботу в Казахстані, цей вибір здається вірним рішенням. Не думаю, що з тим фінансуванням, яке має клуб із Прешова, команді під силу замахнутися на якісь висоти, але в тому, що Татран показуватиме цікавий атакувальний футбол, особисто я, не сумніваюся.
