"Гнав від себе думки, що більше не побачу батька". Син легенди "Шахтаря" вирвався із блокадного Маріуполя

Капітан маріупольського Яруда, син легендарного півзахисника Шахтаря Олега Матвєєва майже три тижні провів у Маріуполі. Зараз Кирило Матвєєв знаходиться в безпечному місці і в інтерв'ю zbirna.com не дуже охоче згадує, що довелося пережити.

— Напередодні війни, 23 лютого, наша команда провела контрольний матч із запорізьким Металургом, і головний тренер надав нам вихідний, — каже Кирило. — Багато хто з нас залишився в Маріуполі, а рано-вранці все почалося.

Я не можу сказати, що для мешканців міста ці вибухи та постріли стали чимось звичайним. Ні, всі ці роки ми жили в центрі мирного Маріуполя, навіть не думаючи про те, що у когось настільки хвора голова, що він виношує саме такі плани. Можливо десь на околицях міста люди періодично щось чули й раніше, але тут почалося інше.

Перші думки – одразу поїхати. Президент Яруда Олександр Ярошенко одразу організував виїзд клубного автобуса до Запоріжжя. Хтось зважився, але основна маса хлопців думали приблизно так, як і я - та це не довго, до центру воно не дійде. Такого просто не може бути.

Днів п'ять було ще терпимо. Багато футболістів зібралися з сім'ями та рідними на клубній базі, але я вирішив перебувати вдома у квартирі. Був там із мамою, адже батько застряг у Туреччині із ФК Маріуполь. Команда мала якраз 24 лютого вночі вилітати в Україну, але, просидівши довгий час в аеропорту, вона повернулася назад до готелю. Вони й досі там перебувають – турецька федерація проплатила житло до 3 квітня.

У датах я вже, звичайно, заплутався, але приблизно до 1 березня ми періодично бігали з квартири до підвалу, а потім остаточно влаштувалися у притулок. Я не розповідатиму про те, що там довелося пережити і що там досі переживають люди. Найстрашніше було гнати від себе думки, що більше ніколи не побачу батька. Проте тато мене навчив триматися. До такого він мене, звичайно, ніколи не готував, але я й сам розумів, що мені треба берегти маму та спробувати її врятувати.

Складно було ухвалити рішення, що треба виїхати. За цей час я разів 10 попрощався зі своєю машиною, але вона, на щастя, вціліла і нас у результаті врятувала. Ми були без зв'язку, і нам казали, що місто в блокаді і їхати не можна. Росіяни просто не пустять. Втім, коли в нашому підвалі почала тремтіти стеля і стіни, я зрозумів — настав час. У нас залишалося кілька днів.

Багато машин було розгромлено, десь знімали мотори, але нам, повторюся, пощастило. Ми поїхали разом із сусідами. Дорога містом — це було справжнє пекло. Але виїхати, дякувати Богу, вдалося без проблем. Варіант втечі до Росії? Ні, ми її взагалі не розглядали. Я навіть не знаю, хто з наших хлопців вирішив їхати до тих, хто позбавив нас по суті всього. За весь цей час, що живу в Маріуполі, не зустрічав там жодної людини, яка чекала б «російського світу». Ні одного!

З футболістами та тренерами ми весь час на зв'язку. Не можемо тільки знайти нашого досвідченого Ігоря Тищенка, але віримо, що він живий і здоровий. Звичайно, найближчими роками такого клубу, як Яруд, напевно, вже не буде (як, втім, і ФК Маріуполь). Прикро, що наша команда під керівництвом Олега Краснопьорова почала показувати чудовий футбол, а президент, здається, мітив у першу лігу. Але це зараз не головне. Важливо перемогти у нашій війні, зберегти Україну та відбудувати її. У футбол пограти встигнемо…