"Побачив у небі 20 гвинтокрилів, ми побігли у підвал": Ващук рятував сім’ю у Гостомелі – їжі було на 3 дні, витримали 15

Легендарний захисник київського Динамо і збірної України розповів "Футбол 24" про жахливі два тижні, проведені під бомбами.

У п'ятницю Владислав Ващук опублікував фото з дітьми і сповістив про те, що зумів покинути Гостомель після двох пекельних тижнів Ващук разом із дітьми евакуювався з Гостомеля у підвалі власного будинку. Той період він називає найгіршим у своєму житті і каже, що дотепер не може прийти до тями.

Про життя під обстрілами та шлях на свободу Ващук розповів Футбол 24.

***

Зараз я у безпечному місці, приїхав разом зі своїм сином до брата, який мешкає неподалік Києва. А донька з мамою вирушили до Львова. Намагаюся оговтатися і взятися до роботи. Минулої ночі патрулював нашу вулицю, поступово повертаюся до звичного життя, якщо воно взагалі може бути звичним за таких умов.

Війна для мене розпочалася з дзвінка товариша, який розповів, що у Борисполі відбулася серія вибухів. Я відреагував миттєво – зібрав дітей і готувався до виїзду з Гостомеля. Проте ми все ж запізнилися – я побачив у небі гвинтокрили, штук 20, і зрозумів, що не встигнемо покинути дім. Ухвалили рішення взяти паузу і побігли у підвал.

Ситуація була ризикованою, адже запасів їжі було обмаль, всього на три дні. Натомість ми протрималися 15 днів. На третій чи четвертий день зникло світло і стало ще страшніше. На щастя, у нас був газ. Однак десь на 12-й день і газ зник. Готували в основному картоплю, використовували сирі дрова. Пили багато чаю. Я увесь час обдумував, яким чином можна вибратися на волю і готувався до втечі з-під обстрілів. Складно сидіти у підвалі з дітьми у 21 столітті.

У будинку навпроти люди теж ховалися – приблизно 25 осіб. Дехто втратив житло і просто йшов по вулиці, стукав у двері і просив, щоб його прихистили. На сусідній вулиці якась жінка узагалі дитину народила. За час облоги мешканці нашої вулиці тісно потоваришували. Я ближче познайомився з сусідами. Хтось допомагав водою, хтось теплим борщем, хтось порадою. Коли бомбардування ставали менш інтенсивними, сусід вмикав генератор, а я біг по воду. Готували їжу, я слідкував за тим, щоб діти зуби чистили і дотримувалися гігієни.

Насправді я сильно переживав за сина та доньку, щоб у психологічному плані їм не було важко. Намагався жартувати, підбадьорювати словами. Це непросто робити, бо стріляли дуже інтенсивно – справжнє пекло. Коли протягом 15 годин за добу гатять, то це неабияк впливає на психіку. Домовилися з сином, що спатимемо по черзі: то він на посту, то я. На вулиці було небезпечно, адже навколо постійно ходили росіяни. Їх супроводжував один з місцевих. Той чоловік розмовляв суржиком і розповідав, хто і де мешкає.

Спершу ми готувалися до пішого виходу з міста. Проте щось пішло не так, евакуацію скасували, а я сильно розізлився через це. Довелося повертатися додому і долати дистанцію у два кілометри. Наступного дня знову хтось почав щось вигадувати про коридор для жителів Гостомеля. Словом, на вулиці народилося чимало фейків і це також дезорієнтувало. Однак саме на вулиці остаточно вирішили, що треба формувати колону і виїжджати. Нас ніхто не коректував, їхали самостійно. Розірвали простирадло, пов'язали на машини, підготували плакати "ДІТИ". Врешті-решт виїхали.

Зараз я намагаюся швидко перемкнутися. Для початку великою розкішшю був душ і сон без великої кількості теплого одягу. Наступного дня після виїзду з Гостомеля я поїхав у місто, проїхався по рідному Києву. Заїхав на заправку, закупився шоколадками. Друг дивувався: "Для чого ти береш усе підряд?" Я й сам пояснити цього не можу. Просто дуже сподіваюся, що усе це жахіття завершиться якнайшвидше.