Виктор ОЛЕЙНИК: "Хочу, чтобы мой сын достиг больше, чем я"

Віктора Олійника небезпідставно вважають одним з найкращих нападників у історії буковинського футболу. Упродовж багатьох років Віктор регулярно засмучував воротарів суперників “Буковини”, роблячи великий внесок в успіхи чернівецької команди 80-90-х років. Нині він працює в тренерському штабі рідної команди.

— 1982 року ви дебютували в “Буковині”. Дебют виявився вдалим, адже буковинський клуб став переможцем другої ліги, а ви, забивши двадцять м`ячів, у реєстрі бомбардирів “Буковини” опинилися на другій сходинці.
— На початку чемпіонату-82 перед нами не стояло завдання виграти турнір у шостій зоні. Однак з перших турів вдалося закріпитися у верхній частині турнірної таблиці. Звичайно ж, втрачати лідируючі позиції ми не збиралися і, витримавши серйозну конкуренцію з боку павлоградського “Колоса” та чернігівської “Десни”, стали переможцями чемпіонату. На жаль, у перехідному турнірі за право грати у першій лізі союзного футболу ми зіграли нижче своїх можливостей і посіли у своїй групі останнє місце.

— Вікторе, завдяки чому чернівецькій “Буковині” вдалося тоді стати кращою?
— У нас був дуже зіграний склад. Такі футболісти, як Роман Угренчук, Сергій Шмундяк, Іван Гакман, Віктор Максимчук, Ігор Заводчиков, грали разом не один рік і розуміли один одного на зеленому газоні, як кажуть, з півслова.

— Після чемпіонату-82 ви відіграли за “Буковину” ще два сезони і перейшли до запорізького “Металурга”. Що спонукало до цього?
— Прагнув грати у першій лізі, де виступали команди класом вище, ніж у друголіговому турнірі. До речі, окрім запорізького “Металурга”, мене запрошували до вищолігового “Металіста”. Переговори зі мною вів особисто головний тренер харків-ської команди Євген Лемешко. І все ж я віддав перевагу запорізькому “Металургу”. Про те, що поїхав до Запоріжжя, не жалкував ніколи. Мені випала нагода пограти під керівництвом відомого фахівця, колишнього гравця “Буковини” Олександра Томаха та познайомитися з багатьма вправними футболістами. Зокрема з Валерієм Алістаровим і Юрієм Черенковим.

— Напередодні чемпіонату-87 ви, однак, повернулися у “Буковину”...
— У той час першим секретарем Чернівецького обкому партії був Нівалов, який фанатично любив футбол. Як наслідок, у Чернівцях з‘явився авторитетний спеціаліст Юхим Григорович Школьников, і було розпочато створення боєздатного колективу. Якщо 1987 року Юхим Григорович лишень награвав склад і завдання стати чемпіоном України перед нами не стояло, то через рік наш колектив зумів пройти весь турнірний марафон без помітних зривів, і завершив сезон на першому місці.

— У сезоні-89 ви подалися до львівських “Карпат”, але там надовго не затрималися. Чому?
— У Чернівцях ріс мій син Денис, якому тоді було лише два роки. Отож, я прагнув, щоб він був поруч зі мною якомога більше.

— Вікторе, ви встигли також пограти у польському клубі “Краковія” та болгарському “Хасково”.
— Селекціонер “Краковії”, переглядаючи матчі за участю команди Школьникова, звернув увагу на Юрія Гія, Віктора Мглинця та на мене. До Польщі поїхали я й оборонець Олександр Бобарико. Олександрові, на жаль, закріпитися у “Краковії” не вдалося. Я ж, виступаючи у першій лізі чемпіонату Польщі, забив приблизно десять м`ячів. Що ж до “Хасково”, то у той час, коли я виступав за нього, клуб був аутсайдером вищої болгарської ліги. На жаль, у “Хасково” були великі фінансові проблеми, і наші умови не були виконані. Ставлення до нас, легіонерів, також було не дуже прихильне.

— Чому за підсумками чемпіонату 1993-94 рр. буковинці залишили вищий дивізіон українського футболу?
— По-перше, у “Буковини” були великі фінансові проблеми, а по-друге, чернівецька команда за добором гравців поступалася більшості клубів вищої ліги. До речі, у сезоні-93/94 я вперше у своїй кар`єрі грав на місці центрального оборонця. Спробувати мене у захисті вирішив вже покійний Олександр Павленко.

— Перед початком другого кола чемпіонату-95-96 ви вкотре повернулися у “Буковину” з молдовської “Ністру”. Тоді підопічні Юхима Школьникова у суперечці з полтавською “Ворсклою” виборювали єдину путівку до вищої ліги. Чи були у вашого клубу шанси обійти полтавську команду?
— Шансів посісти місце, вище за “Ворсклу”, у нас фактично не було. Полтавська команда стояла дуже міцно фінансово. А це, як відомо, часто є визначальним фактором боротьби за найвищі місця.

— Вікторе, як склалася ваша доля після припинення виступів за “Буковину?
— Спочатку я відгукнувся на пропозицію мого колишнього партнера по “Буковині” Івана Гакмана і виступав за команду “Калинівський ринок”, а згодом одягнув футболку вадул-сіретського “Митника”.

Коли завершував виступи за “Буковину”, то і гадки не мав, що коли-небудь буду тренером команди-майстрів. Однак, мабуть, футбол став невід`ємною частиною мого життя, бо коли екс-головний тренер “Буковини” Михайло Лахнюк запропонував увійти до тренерського штабу чернівецького клубу, я погодився. Ось донині й працюю у рідній команді.

— Ви згадували свого сина Дениса, зараз його вважають одним із найперспективніших юних футболістів Чернівецької області. Чи сподіваєтеся побачити його у складі чернівецької “Буковини”?
— Звичайно. Я б дуже хотів, щоб Денис досяг у футболі більшого, ніж його батько.

Олексій МАМЧУК, “Український футбол” вiд 28.05.2001г