Ахрик ЦВЕЙБА: "Лобановский поверил в меня"

ПЕРШИЙ ІЗ МОГІКАН

Колишній радянський футбол славився передовсім самобутністю й вишуканістю своїх національних шкіл, котрі в органічному поєднанні давали достоту якісний продукт - збірну СРСР. Незважаючи на чільне місце в ній класово-академічних україно-російських варіацій, грузинська футбольна школа завше вирізнялася, як мінімум, оригінальністю та експресією й збагатила нашу колишню спортову історію численними яскравими сторінками. Помітний і в той же час неординарний слід залишили вихідці з Колхіди і в новітній футбольній історії нашої країни. Каладзе, Деметрадзе, Поцхверія, Чихрадзе, Капанадзе, Гігіадзе, Джамараулі - футболісти з Грузії, кожен по-своєму, творили й творять новий образ українського "короля спорту". Проте відлік у цьому списку треба шукати раніше. Бо справжнім першовідкривачем української футбольної незалежності став виходець із Грузії, абхазець, Ахрик Цвейба. Чемпіон Радянського Союзу в складі київського "Динамо". Капітан "біло-блакитних". Найкращий футболіст першого року нашої незалежності. Погодьтеся, такі титули - на все життя. Як і визнання вболівальників. І хоча нині Ахрик мешкає в Москві, гріх було не скористатися нагодою поспілкуватися з нашим першим лауреатом конкурсу "Найкращий футболіст України". Тим паче, що для цього видалася чудова нагода - Цвейба регулярно відвідував матчі недавнього Кубка Співдружності. Під час одного з них і відбулася наша розмова.

"ШЛЯХ ІЗ ФУТБОЛУ ДО БІЗНЕСУ НЕПРОСТИЙ"

- Ахрику, чим ви нині займаєтесь?

- Бізнесом.

- І як йдуть справи?

- Досить непогано. З друзями відкрив кав'ярню в центрі Москви. Має назву "Цитрус". А за містом побудували розважальний комплекс: казино, дискотека, ресторан.

- Шлях із футболу до бізнесу видався складним?

- Непростим. Я присвятив футболу чи не найкращі свої роки. А щоб кваліфіковано виконувати ще якусь нову справу, потрібен час і терпіння. Бізнес для мене - нова справа. Тому перехід виявився непростим. Але нині, коли справи в бізнесі, здається, налагодилися, планую знову повернутися до спорту.

- Із бізнесом посприяли друзі?

- Авжеж. Причому не лише морально, а й матеріально.

- За футболом сумуєте?

- Ще б пак! Намагаюся бути в "тонусі", підтримую форму - щонайменше, тричі на тиждень тренуюся й граю з колишніми футболістами.

- А повернутися до футболу в ранзі тренера не збираєтесь? (Розмова відбулася ще до призначення Цвейби тренером-селекціонером московського "Торпедо-Металурга". - Прим. авт.).

- Остання пропозиція надійшла від команди "Металург-Запсиб", яка тільки-но вийшла до російської першої ліги. Але я відмовився. Вважаю, що тренерську кар`єру варто розпочинати з однодумцями, тобто, йти до нового колективу зі своїм тренерським штабом. У випадку з "Металург-Запсиб" мені пропонували роботу асистента головного тренера. А як можна працювати, коли не знаєш не тільки команди, а й тренерського штабу, в тому числі, й головного тренера. Я для себе вирішив, що спекулювати іменем - це не для мене.

- Можливо, тоді варто сісти за "парту" й повчитися тренерському ремеслу?

- Я вже думав над цим. Планую найближчим часом вступити до вищої школи тренерів. Тренерська освіта, в будь-якому випадку, не буде зайвою.

"ЛОБАНОВСЬКИЙ ПОВІРИВ У МЕНЕ"

- Коли вже заговорили про наставників, варто згадати про тренерів, у яких ви грали. Особливо цікавий той період, коли Ахрик Цвейба перейшов до київського "Динамо" Валерія Лобановського…

- З приємністю згадую київський період моєї кар'єри. В 1990 році я перебрався до Києва й одразу ж у складі "Динамо" став чемпіоном Радянського Союзу та володарем Кубка СРСР. Чемпіонами тоді ми стали достроково, а в фіналі кубка перемогли московський "Локомотив" - 6:1. Для мене той рік став по-справжньому феєричним. Завдячую Валерію Васильовичу, Царство йому небесне, який повірив у мене й довірив місце в "основі". За три роки перебування в Києві у мене з'явилося багато друзів, з якими й досі підтримую теплі стосунки. І, мабуть, найголовніше - в Києві в мене народився син. Тобто, в будь-якому випадку, Київ для мене - дуже приємне минуле.

- До Києва ви перебралися не "безвусим" юніором, адже встигли пограти ще в двох динамівських колективах - Сухумі та Тбілісі. Що нового відкрили для себе в столиці України?

- Маєте рацію: в Тбілісі відіграв шість років, пройшов школу Ахалкаці, Кипіані, Асатіані, Зоніна. Й на береги Дніпра приїхав уже кандидатом до збірної СРСР на запрошення Лобановського. І саме Валерій Васильович відіграв ключову роль в моїй футбольній кар'єрі.

- Які стосунки у вас склалися з головним тренером киян?

- Нормальні. Пригадую, якось викликає мене Валерій Васильович до себе в кабінет для бесіди. Вийшов від нього, наче на крилах: з неабияким зарядом енергії, з таким відчуттям, що за цю людину треба "пахати". До кінця. І так думав не лише я - Лобановський умів "заряджати" гравців якоюсь особливою енергією. Що там говорити - феномен! Однією своєю присутністю він міг налаштувати на гру, на перемогу. Якщо його не було на тренуванні, хтось із хлопців міг викладатися не на всі сто відсотків. Зате коли він був присутній - ніхто не осмілювався "халявити".

- Зазвичай, оборонці забивають нечасто, концентруючи увагу насамперед на виконанні безпосередніх функцій. Однак вам вдалося забити чи не найкрасивіший гол останнього чемпіонату СРСР. Пригадуєте?

- Я справді забивав нечасто. Але коли вже забивав!.. Пам'ятаю, наче це було вчора: грали проти запорізького "Металурга". Мені віддав передачу Боря Деркач. Я "протягнув" м'яча й візуально бачу, що мене ніхто не зустрічає. Налаштувався на удар і - вдарив. Поцілив у "дев'ятку". Красивий гол вийшов. Його тоді визнали найкращим за місяць і другим - за рік.

- За підсумками першого незалежного чемпіонату України, вас визнали найкращим футболістом року. Що це звання означало для вас, абхазця?

- Стати найкращим футболістом країни, чиї клуби були законодавцями моди в колишньому Радянському Союзі, - хіба ж не почесно?! Це для мене - неабияка відзнака. Й приємний сюрприз.

- Однак невдовзі ви залишили Київ…

- Коли розвалився Союз, нелегкі часи настали й для вже колишнього радянського футболу. Переважна біль-шість гравців намагалася виїхати за кордон. Однак так сталося, що після невдалого виступу збірної СНД на чемпіонаті Європи 1992 року в Швеції попит на вихідців із Союзу помітно знизився. А бажання футболістів із країн Співдружності змінити "прописку" - навпаки, виросло. Я поїхав до Набережних Челнів. Пограв там чотири місяці. Після чого уклав трирічну угоду з японською "Гамба Осака".

"У ЯПОНІЇ Я НАВЧИВСЯ ПРОФЕСІОНАЛІЗМОВІ"

- Вас здивував чимось рівень японського футболу?

- Для мене виступи в японській лізі - це знову ж таки досвід. В "Осаці" я три роки пліч-о-пліч грав із такими майстрами, як Сергій Алейников та Олег Протасов, з якими був знайомий по радянській збірній. Алейников тільки-но повернувся з "Ювентуса", Протасов - із "Олімпіакоса". Так що в них було чого повчитися. А якщо говорити про Японію взагалі, то там навчився професіоналізмові. На відміну від нашого футболу, там тебе ніхто не контролює. Роби, що заманеться. Є бажання - йди в бар чи на дискотеку. Про режим немає й мови. Але, в той же час, маєш стовідсотково викладатися на тренуваннях. А в матчах - узагалі грати з подвоєною енергією. Спочатку я кілька разів сходив на дискотеки, однак швидко зрозумів, що це - не для мене. Та й хлопці підказали, що цією свободою не варто зловживати.

- У вас є час стежити за українським чемпіонатом?

- Звичайно. Принагідно можу відзначити, що рівень українського чемпіонату, як і російського, помітно підвищується. Приємно, що в Україні з'явилася інтрига в першості. Відрадно, що з'явилися клуби, котрі по-справжньому конкурують з київським "Динамо". Це й "Шахтар", і "Дніпро", і "Арсенал", який приємно здивував своєю грою. Мені здається, ці колективи боролись би за медалі і в чемпіонаті Радянського Союзу.

- На вашу думку, психологія гравців нинішніх і вашого покоління відрізняється суттєво?

- Так. По-перше, це фінансове питання. Якщо раніше всіх урівнювали, платили по 500 рублів за місяць, то нині кожен має індивідуальний контракт. І намагається заробити якомога більше. По-друге, такої дистанції, яка була раніше між футболістами та тренером, нині немає. Я вважаю, що в футболі однаково потрібні як "пряник", так і "батіг".

- А в сім'ї?

- Любов.

- У вас двоє дітей?

- Так. Син Сандро народився десять років тому в Києві. Донька Аня народилася вже в Японії.

- Здається, в сина футбольне ім'я…

- Можливо. В усякому разі, він грає в футбол. І досить-таки непогано. Я кажу про це не як батько, а як екс-футболіст. А в принципі, я не проти, аби мій син був футболістом. А коли й не буде, заняття футболом йому в будь-якому разі не завадять.

- Що б хотіли побажати читачам "Українського футболу"?

- Вітаю країну, яка для мене ніколи не буде байдужою. Я пам'ятаю про все. І всіх. Пам'ятаю Київ. Пам'ятаю "Динамо". Кияни, зустрічайте, я невдовзі знову до вас приїду.

Москва - Київ.