Спи спокійно, братське серце…

Від імені нашої сім’ї висловлюємо щиру вдячність всім друзям, однокласникам та співробітникам нашого сина Андрія Кузьменка, що так рано пішов з життя через тяжку хворобу, за всебічну допомогу під час лікування і у найтяжчу хвилину.

Але особливого слова варті футбольні фанати. Про братерство та єдність футбольних фанатів всі знають, а ми відчули його на собі, коли сталося нещастя. Зовсім незнайомі нам люди після матчів збирали кошти на лікування Андрія, якого вони знали під прізвиськом «Каравай». Ми навіть усіх їхніх прізвищ не знаємо. Адже Андрій їх називав теж по-різному: Кабан, Борменталь, Слава, Борман, Олег-беркут, Міша-Ангел, Чорт, Олег-Теремковський, Мара, Доцик, Сін-Сіні, Боцман, Дацюк, Орден, Карандаш, Альоша-Вінницький, Міша-Борщаговський та багато інших… Вибачте, якщо когось забула. А скільки людяності ми відчули у ту найтяжчу хвилину, коли ми проводжали сина у останню путь... Ці сотні сердець допомагають нам і тепер, коли необхідно набратися мужності і звикати жити без нього, але із світлою пам’яттю про нашого Андрійка, чия зірка згасла так зарані.

Він був прихильником своєї Команди з десятирічного віку, коли брат Сергій вперше взяв його на стадіон, тобто, протягом 25 років. Пригадую, що коли він був у шостому класі (1987р), до них у 241 школу завітав Олексій Михайличенко. Після зустрічі з ним Андрійко прийшов у захваті і сказав: «Мамо, цю мою білу курточку не чіпай. Мене по плечах поплескав Михайличенко.»  Це захоплення скерувало все його життя. Кожен виїзд за Командою – то була подія. Повертався безголосий, змучений, але надзвичайно щасливий. Серед ночі міг їхати з друзями у Бориспіль, бо Команда прилетіла із закордонної гри і її потрібно привітати.

Він слідкував за футбольним життям не тільки в Україні, а  й у світі. Міг відповісти на питання, який на зріст Олівер Кан, скільки дітей у Пеле, якого кольору очі у Бартеза, скільки ігор судив Каліна, коли день народження не тільки у Андрія Шевченка, а і у Марадонни, скільки коштував перехід того чи іншого гравця у подальшу команду і коли це відбулося. Дуже любив і завжди наспівував гімн вболівальників англійської команди «Ліверпуль», де головною ідеєю є те, що ти ніколи не залишишся наодинці, тебе завжди підтримають друзі-однодумці. Андрій зберігав у пам’яті величезний обсяг інформації, постійно читав «Футбол», «Команду» та інші спортивні видання. Мав друзів-вболівальників «Динамо» і за кордоном. А коли він розмовляв по телефону із своїми друзями-фанатами, іншого слова, ніж «брат», я не чула.

І ось 21 листопада під час перегляду матчу «Динамо» - «Шахтар», вболіваючи за нашу Команду, я побачила на екрані величезний портрет свого сина Андрійка у вишиванці (на міжнародні зустрічі він так і ходив, представляючи Україну, яку так щиро любив) і слова на баннері: «Спи спокійно, братське серце!» Потім я побачила, як півстадіону стоїть з піднятими біло-блакитними «розами». Це його брати по духу так вшанували його пам’ять. Від зворушення в мене знову полилися сльози. Я пишаюсь такими друзями свого сина. Ніколи не забуду їхні слова: «У вас був один син, а тепер у вас їх сотні». Низько їм вклоняюсь і всім материнським серцем молюся за них усіх, бажаючи їм Господнього Благословення і довгого щасливого життя.

Алла Іванівна, Леонід Степанович, брат Сергій