Блогер: "Встречал множество раз мнение, что сложно в это непростое время говорить или писать о футболе..."

(публикуется на языке оригинала)

Блогер Михайло Смоловий поділився своїми думками, чи потрібно писати про футбол під час війни.

- Зустрічав безліч разів думку, що складно в цей непростий час говорити чи писати про футбол. Можу погодитись, насправді сам відчував щось схоже, але жодні «емоційні чинники сприйняття футболу» не можуть навіть на мить стати поруч з почуттями жителів Маріуполя, Харкова, Чернігова, Сум, Тростянця, Ворзеля, Ірпеня, Бучі, Бородянки, Гостомеля, Волновахи (та пробачте, чиї населені пункти не назвав)...

Якщо мені тут в столиці «морально важко» через душевні переживання, то як тоді охарактеризувати та описати стан мешканців понівечених чи окупованих фашистами міст/містечок/сіл? Тому вважаю варто полишити думки чи розмови про важкість, бо я і мої сусіди в Києві й гадки не маємо, що це та як. І завдячувати цьому повинні саме людям з вказаних вище міст та містечок...

Як маю завдячувати ЗСУ можливістю звертатися зараз до своїх читачів, яких поменшало, проте вони не зникли. Тепер й надалі (якщо запал раптово не згасне або з Білорусі нічого не прилетить до будинку) усі графічні матеріали будуть супроводжуватись подякою ЗСУ, замість звичного «вдячного» маркування логотипом сумновідомої італійської компанії постачальника статистичних данних. Після трьох тижнів листування з їх саппортами, вони зіпсували свою репутацію разом з материнською американською, та не варті саме цієї миті прямої згадки про себе. Бо продовжують рахувати удари, кутові та передачі команди дона (бородатого тік-ток блогера з Чечні) в чемпіонаті мордора, поки ми рахуємо тіла у безіменних братських могилах в лісосмугах. Напевне в майбутньому зміню та вигадаю щось їдке, і кожен матеріал буде супроводжуватись прокльонами на адресу цих компаній. Кожен з читачів, що бодай дотично наближений до футболу, раз і назавжди запам’ятає: американо-італійська компанія лише рядовий посібник фашизму з власним осередком десь у Чебоксарах. А не усе оте з ідеалами, гучною філософією та яскравим баченням, яке вони собі на сайті приписують. Це сьогодні одна з головних мотивацій на майбутнє - нагадувати. Усі мають пам’ятати, хто у найтяжчі хвилини відвернувся, хто мовчки спостерігав. Можливо хтось має такий вплив допомогти подолати гідру в майбутньому, як здолали на 40-й день французький Auchan.

Інша мотивація - підтримка малих та дорослих, яких чекають матчі по всій Європі (в малих вже 7 квітня). Їх уявлення про військову справу, мабуть, ще менше за моє. Єдиний внесок, окрім фінансового, вони можуть зробити лише на полі. Звісно зараз немає жодного сенсу оцінювати у грі щось глобально, або щось затято аналізувати. Тому уся ця історія виключно інформаційна та про застереження. Застереження від проявів відверто зайвої критики колишніми мешканцями Києва, що можуть лунати з підвалів та бомбосховищ міст, де досі не було сухопутного зіткнення або воно малоймовірне.

Легше з різними «моральними аспектами» ще й через те, що ніколи не концентрував увагу на закордонних чемпіонатах. Ніколи не ставив перед собою завдання виходу на інші ринки, цього вже і так було вдосталь. Звісно, як маркетолог розумів, що відрізаю першопочатково значну аудиторію, бо казки, наприклад про Мбаппе, цікаві більшій кількості людей. По-перше, букмекерські контракти ніколи не були моєю мотивацією. Вони, як відомо, приходять після виходу на ринки країн назви яких сьогодні просто огидно вимовляти. По-друге, Динамо це щось близьке мені з дитинства, рідне. Член родини, так би мовити. Розповідати про сім’ю - це не те саме, що переповідати матчі Мбаппе десь там далеко. По-третє, хтось має бути альтернативою традиційній українській парадигмі в журналістиці, з її сакральними «Кадар привозить у кожному матчі», чи нездатністю дати простий журналістський запит в Італію про позицію компанії-партнера (адже надавала ряду сайтів свої безкоштовні продукти для промо).

Звісно зла версія мене нікуди не поділась, але вона поки посидить у коридорі біля вхідних дверей за правилом двох стін, як сидять/сплять кияни в основній своій кількості під час сирени загрози авіаудару. Якраз саме вчергове пролунало сповіщення по Києву про повітряну тривогу. До чого веду: в ці темні часи нормально героїзувати тренерів та футболістів через їх людські якості (або такі, що ними здаються), закриваючи очі на професійні футбольні здібності. Сьогодні і я всіх люблю, окрім 99% вітчизняних журналістів, звісно ж. Але після нашої перемоги любити всіх вже не варто: лише якість хліба дає змогу оцінити пекаря. А проблеми в нашому футболі самі собою не зникнуть, скоріш додадуться нові... - написав Смоловий на своїй сторінці у Фейсбуці.