Игор ЙОВИЧЕВИЧ: "Кто сейчас сильнее - "Динамо" или "Шахтер"? Наиболее объективным показателем является турнирное положение команд"

(Публикуется на языке оригинала)

Костянтин ПАТКЕВИЧ, «Футбольний клуб»

Після 11-го туру минулого чемпіонату «Дніпро-1» перебував у двох очках від зони вильоту, зараз ті ж самі два бали відділяють команду від третього місця. Її головний тренер, який безумовно стоїть за цією показовою зміною декорацій, в інтерв‘ю «Футбольному клубу» напередодні битви з чемпіоном підкреслює, що командному прогресу сприяє натхненна праця багатьох людей.

– Перш за все, я би говорив про менталітет і амбіції клубу, – зауважує 47-річний хорватський фахівець. – Разом з керівництвом «Дніпра-1» ми склали бізнес-план, який знову таки всі разом намагаємося втілити в життя. Віримо в себе та в перемогу – без цього успіх був би неможливим. Потихеньку вдосконалюємося у різних аспектах і долаємо рівень за рівнем, прагнучи нав’язати боротьбу визнаним грандам. Я особисто не тільки задовольняю власні амбіції, але й намагаюся передати їх своїм підопічним.

Зроблено багато, але ще більше роботи – попереду. Ми працюємо з командою лише рік. Згадайте, і до такого досвідченого фахівця, як Хуанде Рамос, попри сильній підбір виконавців, належні результати в «Дніпрі» прийшли далеко не відразу. Нехай вболівальники наберуться терпіння – ми стараємося заради них. Розуміємо: це місто безумовно заслуговує на повернення футбольної слави.

«НАШЕ БАЖАННЯ – НАШ ЗОЛОТИЙ ЗАПАС»

– Якщо відштовхуватися від результатів, то цього сезону «Дніпро-1» провалив лише одну гру – проти «Зорі» (0:4)?
– Парадоксально, але насправді то був один із наших найкращих матчів (посміхається) – він нам багато чого дав. Поразки, як і перемоги, іноді виглядають нелогічними... Наприкінці гри «Зоря», опинившись у більшості, забила двічі і довела справу до розгрому, але все одно із суперником, який регулярно виступає в єврокубках, ми тоді билися на рівних. Намагалися компенсувати відсутність досвіду величезним бажанням. А в цьому бажанні – вчитися, прогресувати, перемагати – й міститься потенціал сьогоднішнього «Дніпра-1», його золотий запас.

Хотілося б, щоб преса, вболівальники також оцінювали наші зусилля, а не тільки результати. Якщо ж команда виглядає апатичною на полі, мені першому треба дати по вухах. А я вже дам по вухах гравцям.

Ми й надалі старатимемося бути кісткою в горлі для кожного суперника. Звісно, можемо поступитись, але при цьому маємо знати, що зробили для перемоги все від нас залежне, і з чистою совістю дивитись в очі один одному.

В минулому сезоні нам було важко сперечатися з такими опонентами, як, наприклад, «Колос» чи «Минай», і якщо вдавалося здолати їх, то здебільшого завдяки збігу обставин чи удачі. Нині ж ми в змозі переграти більшість представників УПЛ не тільки через те, що покращили якість своїх дій, але й через те, що набули упевненості у власних силах. Зуміли переконати себе, що справді здатні на подібне. В ментальному сенсі команда дуже сильно виросла.

– У міжсезонні «Дніпро-1» був достатньо активним на трансферному ринку. Чи залишилися позиції, які ще потребують підсилення?
– Нам потрібен лівий захисник, який мав би такі ігрові якості, як Влад Дубінчак. Керівництво знає про це, і разом із спортивним директором Андрієм Русолом ми вже працюємо у відповідному напрямку. З іншими позиціями – все гаразд. Для кожної схеми у нас є різні кадрові варіанти, адже в команді вистачає універсальних виконавців, які у разі потреби можуть змінювати свої функції. Змінювати і, що важливо, залишатися на звичному рівні ефективності.

– Чи є тактична гнучкість однією з найголовніших якостей, що ви її намагаєтесь прищепити команді?
– Саме так! Проти певних суперників ми можемо грати з позиції сили, проти інших – поки ні. Варто бути скромними, чесними і вміти терпіти, коли цього потребує ситуація. Я, наприклад, не є прихильником контролю м’яча, якщо цей контроль не забезпечує нас перевагою. Який сенс в тактиці, якщо вона не дає можливості просуватися вперед, створювати гостроту, загрожувати чужим воротам? Іноді варто віддати м’яч опоненту, зіграти в низькому блоці, проявити витримку, стійкість і бути при цьому готовим вибухнути в потрібний момент. В ідеалі я хочу створити команду, яка б вміла відчувати і читати гру та оперативно реагувала на події на полі.

«ХОЧУ БАЧИТИ В ОЧАХ ГРАВЦІВ НЕСТЕРПНИЙ ГОЛОД»

– У неділю на «Дніпро-1» чекає протистояння з «Динамо», підготовці до якого вочевидь ви присвятили весь тиждень. Чи була для вас інформативною гра киян на «Камп Ноу», де наш чемпіон мінімально поступився «Барселоні»?
– За великим рахунком, ні. Зрозуміло, що проти нас «Динамо» діятиме зовсім не так, як проти каталонців. Навпаки – воно буде намагатися робити те саме, що робила в середу «Барса». До речі, в Лізі чемпіонів кияни як раз і демонструють свою гнучкість, своє вміння адаптуватися до різних умов. Було б дивно, якщо б Мірча Луческу наказав своїм футболістам заволодіти м’ячем та територією – погодьтесь, за нинішніх умов у грі проти такого супротивника це зробити нереально. Так само, мабуть, як нереально і нам зараз диктувати свої умови динамівцям.

В минулому сезоні «Дніпро-1» програв Києву вдома і на виїзді, але в обох зустрічах у нас були певні вдалі періоди, коли ми контролювали гру, тримали м’яч і, вважаю, виглядали краще. Звісно, не хочеться обмежуватися окремими епізодами, хочеться саме так діяти з перших хвилин. Ми прагнемо цього, але нам потрібен час…

– Мабуть, напередодні таких зустрічей особливу увагу доводиться приділяти психологічній підготовці.
– Звісно, адже можна програти ще до стартового свистка. Програти не іншим футболістам, а назві клубу, його емблемі.

Ми вивчаємо сильні та слабкі сторони майбутнього суперника, вигадуємо якісь хитрощі, готуємо якісь пастки, але вони не принесуть користі, якщо хлопці не продемонструють на полі рішучість і відвагу. І тут ми знову повертаємося до менталітету переможців, який є не менш важливим, ніж тактичні та функціональні складники. Його треба виховувати в собі, і це частина щоденної наполегливої праці.

– Хто із двох українських грандів – «Динамо» чи «Шахтар» – наразі виглядає сильнішим?
– Взагалі найбільш об’єктивним показником є турнірне становище команд (посміхається).

Інвестиції, які зробив «Шахтар» перед початком сезону, даються взнаки. Індивідуальна майстерність його футболістів вище. З приходом Роберто Де Дзербі гірники стали діяти дуже компактно, більше грати через контроль м’яча та короткий пас. У такий спосіб вони намагаються досягати результату як в УПЛ, так і в Європі.

«Динамо» – стабільна, збалансована в усіх ланках і гарно організована команда. Вона поводиться більш різноманітно, підбираючи тактичний малюнок під кожного окремого суперника. Сьогодні вона домінує, а завтра може зіграти від оборони, як, наприклад, на «Камп Ноу».

Чиї козирі виявляться вагомішими – подивимося наприкінці сезону.

– Успіхи «Динамо» та «Шахтаря» є орієнтиром для ваших футболістів?
– В якійсь мірі. У нас молода команда, і всі ми маємо вчитися і вдосконалюватися, а тренуватися – як в останній раз. Кожного дня віддавати роботі всього себе, не економлячи сил на завтра. Це і є запорукою нашого прогресу, нашого руху вперед. Я хочу бачити в очах хлопців нестерпний голод! Ми ще нічого не вигравали, нічого не досягли. Не знаю, чи вдасться мені зробити «Дніпро-1» чемпіоном, але задля цього я готовий гризти землю. В будь-якому разі, зі мною чи без мене, жага до перемоги має залишатися невід’ємною ознакою клубу.

– Олександр Назаренко казав мені, що ви ніколи не кричите на футболістів. Але ж бувають ситуації, коли команду чи окремих гравців потрібно струснути, привести до тями…
– Тут немає чіткого рецепту. Кожна ситуація – індивідуальна, кожного разу я маю вирішити, як поводитися. І зазвичай доводиться вирішувати миттєво, за долі секунди. Необхідно відчувати, чого потребує той чи інший хлопець, вміти поставити себе на його місце. Свою команду треба вивчати, і це також – щоденна праця.

Крик може допомогти, але він точно не є універсальним засобом. Головне – взаємоповага. Краще нехай мене називають поганим тренером, ніж поганою людиною.

«ТАК, МІСТЕР. ВСЕ ПРАВИЛЬНО, МІСТЕР» – НАВІЩО МЕНІ ТАКІ ПОМІЧНИКИ?»

– У резервній команді «Реала» ви працювали з Рафою Бенітесом. Водночас головним тренером у Королівському клубі в той час був Вісенте Дель Боске. Чи використовуєте ви зараз досвід цих фахівців?
– Вимогливого, жорсткого тренера в Іспанії зазвичай називають правою рукою, а лівою відповідно – більш поблажливого та демократичного. Так ось Бенітес – був саме правою рукою, тоді як Дель Боске – однозначно лівою. Перший, наприклад, не дозволив би тобі сісти в автобус в якомусь незрозумілому картузі, другий через це не став би перейматися. Перший дав би тобі прочухана, якщо б ти вибив м’яча після свистка і заробив картку, а другий зробив би вигляд, що нічого не помітив. І кожен з них мав рацію, адже обидва вони вигравали Лігу чемпіонів!

Звісно, щось я позичив у Бенітеса, щось – у Дель Боске. Але їхні напрацювання треба використовувати дозовано, з розумом. Копіювання саме по собі – безглуздя.

Я постійно вчуся. Їздив до «Севільї», де працював Унаї Емері, в інші клуби. Тут головне не ім’я, а те, що може дати тобі той чи інший тренер. Коли ти хочеш вдосконалюватися в організації контрнаступу, краще, мабуть, дивитися у бік Німеччини, де, до слова, у мене багато друзів. Якщо думаєш про контроль м’яча – прямуй до Іспанії. Я готовий просити пораду з будь-якого професійного питання і не соромлюся цього. При найменшій ліпшій нагоді відвідую семінари та конференції, на яких обговорюються новітні тенденції розвитку футболу. Існує безліч, на перший погляд, маленьких, але дуже важливих нюансів, якими я просто не маю права нехтувати.

А ще мені дуже пощастило зі штабом, без якого я би, звісно, не впорався. Юрій Беньо, Андрій Ханас, Валерій Городов, Ізан Андрес, Євген Баришніков, Максим Іванський, Микола Шамардін, Андрій Полунін роблять свою справу на найвищому рівні і допомагають мені у вирішенні багатьох питань. Таких, як, наприклад, аналіз тренувального процесу, визначення тактичних завдань, розбір дій суперника тощо. В деяких аспектах мої помічники обізнаніші за мене, і це лише сприяє ефективній роботі. Кожен з них має власну думку, яка цілком може відрізнятися від моєї. Бо який сенс мати асистентів, які весь час будуть казати: «Так, Містер. Все правильно, Містер»?

Мої помічники тримають мене в тонусі, а я тримаю їх (посміхається).

– А чи важко тримати в постійному тонусі футболістів? Напевне, вам часто доводиться опускати їх на землю?
– Не без цього, звичайно. Перемогти в футболі складно, але перемогти вдруге, зберігши мотивацію і потрібний баланс, – ще важче. Для мене успіх – це перший крок до поразки. І навпаки, кожну поразку ми маємо розглядати як спосіб встати на переможний шлях. Як нагоду побачити власні помилки і зробити належні висновки.

Щоб не сталося, треба зберігати спокій – не заноситись у хмари і не посипати голову попелом. Психологічна стійкість, вміння дотримуватися плану на гру в стресових ситуаціях – те, що завжди відрізняє класну команду від посередньої. Те, чого ми намагаємося досягнути у «Дніпрі-1».

– Чи додала упевненості Артему Довбику участь у ЄВРО?
– А як же! І зараз, на мою думку, Артем є найсильнішим нападником в УПЛ. Потужний, швидкий, рухливий, він ефективно діє як під час позиційного нападу, так і під час контратак. Тримає в напрузі захисників, відпрацьовує у відборі, корисний під час стандартів у чужих і власних воріт. Він – один із тих, хто в «Дніпрі-1» робить результат. До того ж Довбик сам по собі дуже гарний хлопець, він істотно полегшує завдання тренеру своїм характером та ставленням до справи.

«УКРАЇНА – ОДИН ІЗ НАЙКРАЩИХ ВИБОРІВ У МОЄМУ ЖИТТІ»

– Як вийшло так, що провівши п’ять років в системі «Реала», ви зрештою знайшли себе в Україні з її футболом, який, м’яко кажучи мало схожий на футбол Ла Ліги?
– Це – доля. Саме такий шлях був визначений для мене і виписаний золотими літерами. В 1995 році, приїхавши до Києва з хорватською «молодіжкою», я порвав тут хрестоподібні зв’язки. До закінчення контракту з «Реалом» в мене залишався рік, який я фактично провів на лікарняному – через це в підсумку й поїхав з Мадрида.

Так, спогади про Україну були не найприємнішими, але у 2003-му, коли в мене з’явився шанс приєднатися до «Карпат», облаштуватися в незнайомому Львові, я вирішив перегорнути ситуацію, відновити свої відношення з цієї країною з чистого паперу. Порадився з сім’єю, ризикнув і, як виявилося, зробив один із найкращих виборів у своєму житті. Я закохався в Україну і почуваюся тут по-справжньому щасливим. Тут живуть приємні, доброзичливі люди, які поважають мене, а я віддячую їм тим самим.

– Попри можливість оселитися в будь-якому районі міста, ви продовжуєте мешкати на клубній базі. Чому?
– Наша база є однією з найкращих у країні, тут створені всі умови для роботи та відпочинку. Мені зовсім не потрібно відключатися від футболу. Навпаки, я хочу зберігати постійну концентрацію, і атмосфера, створена на базі, якнайкраще сприяє цьому. Тутешній персонал – справжні професіонали, які полегшують мені життя, за що я їм дуже вдячний.

Моя прекрасна сім’я – дружина Сніжана, вже дорослі сини, 21-річний Маркус і 23-річний Филип, мати – живуть в Загребі, але періодично навідуються до мене. Їхню любов та підтримку я відчуваю постійно. Мої рідні прекрасно знають, яке значення має для мене футбол, і поважають мій вибір.

На жаль, як гравець я не підкорив великі вершини. Був визнаний найкориснішим виконавцем на ЧЄ-1990 (U17), де збірна Югославії взяла срібло, але в підсумку так і не реалізував свій потенціал. Тепер уже як тренер хочу зробити для футболу все те, чого не зміг у молоді роки. Це бажання і дає мені енергію, сили, пристрасть, якими я намагаюся ділитися зі своєю командою.