Василий РАЦ: "Молодежь разочаровывает своей меркантильностью"

У київському "Динамо" зразка 1986 року виокремлювався фланговий напівоборонець під шостим номером Василь Рац. Нині Василь (угорською - Ласло) мешкає в Угорщині, але за будь-якої нагоди приїжджає до Києва, де провів свої найкращі футбольні роки.

- Коли мені кілька тижнів тому зателефонували з Федерації футболу України і запросили на турнір, я дуже зрадів. Приємно, що мене пам'ятають. Радий, що і я зробив внесок у розвиток видатного клубу - "Динамо". А Валерій Васильович Лобановський став для мене головною людиною у футболі на все життя. Мої досягнення - його заслуги.

- Що скажете про організацію турніру?

- Як на першу спробу - взагалі чудово. А в перспективі, можливо, треба спробувати запросити одну-дві імениті команди з інших європейських держав.

- Гра команд сподобалася?

- Перша зустріч відверто розчарувала. Я дуже занепокоївся. Бачив, що глядачі нудьгували. Зате в другому напівфіналі з'явився необхідний запал, навіть азарт. Чітко простежувався стиль гри обох команд.

- Мабуть, вам пригадалися й часи своєї футбольної молодості?

- Саме тому я кілька разів хапався за голову, коли в простих ситуаціях нинішні "зірки" не влучали у ворота з кількох метрів або їм просто бракувало осмисленості в грі. Принцип "бий - біжи" - неможливий для великого футболу. Ми грали зовсім інакше…

- У чому, на ваш погляд, причини пониження рівня футболу?

- Певною мірою, це спричинив розпад СРСР. Змінилося саме життя, молодь стала зовсім іншою, в неї з'явилися інші пріоритети. Моє покоління не тільки на словах знало, що таке честь… А зараз, мені здається, молодь думає лише про матеріальну вигоду. На це є багато причин, зокрема й ті зміни, що відбуваються в державі, позначаються на ставленні молоді до справи. Коли чую, що молодий футболіст, який ще нічого не продемонстрував, вимагає підвищення зарплатні й висуває захмарні вимоги, мене це ображає. У наш час такого не було.

- Повернути ту атмосферу сьогодні можливо?

- Гадаю, ні. Інший час, інші люди, інше виховання. Можливо, зміни на краще будуть, але не так швидко, як того нам хочеться.

- Як зараз живе Василь Рац?

- Я повністю відійшов від футболу. Мешкаю в Будапешті з 1991 року. Підтримую зв'язки з Україною, займаюся невеликим бізнесом. З нинішнього року маю більше можливостей бувати в Україні, принаймні щомісяця. Контакти не припиняю, але не в спорті, а в іншій сфері діяльності.

- Чи маєте тренерську ліцензію?

- Маю вищу фізкультурну освіту. Щойно перебравшись до Угорщини, спробував сили на тренерському терені, бо інакше не уявляв своєї долі. Але прикро вразив непрофесіоналізм в угорському футболі… Після школи Лобановського сприймати це я не міг.

- Чому ж не спробували сили в українському футболі?

- Таких пропозицій не було. Та якби й були, навряд чи погодився б. Потрібно було б знову переїжджати сюди, але моя родина вже в Угорщині, й дитина народилася там… Вони почуваються там, як удома. Повернення в Україну стало б для них ударом. А так я маю можливість щомісяця бувати в Києві, і цей тиждень або й десять днів дають змогу спілкуватися з Україною та українцями.

- Яка родина у вас?

- Зростають двоє синів. Меншому - 12 років, він займається великим тенісом, старшому - 14. Старший займається футболом у дитячій спортивній школі ФК "МТК". Меншому подобається і футбол, старшому - теж теніс до вподоби. Але для мене найголовніше, щоб хлопці набули досвіду і стали дисциплінованими завдяки заняттям спортом.

- Якби час можна було повернути назад, як би ви прожили своє життя?

- Так, як і прожив. Ні про що не шкодую. Враховуючи навіть те, що на початку 1991 року я тяжко хворів і мав паралізовану ліву сторону тіла, а лікарі сказали, що якщо будеш взагалі ходити - то й те добре, скажу: якби життя повернулося назад, нічого в ньому не змінив би. Єдина прикрість - на той час країна була закритою і не було можливості виступати в зарубіжних клубах. А зараз молодь, слава Богу, може грати і в інших країнах, чемпіонатах. Коли на початку 90-х років дозволили виїзди за кордон, я пошкодував, що народився так рано. Коли згадую ті часи, коли люди мене впізнають на вулиці, нагадують про мої голи, які я вже й сам не пам'ятаю, коли тужать за тими часами - тужу і я. І розумію, що за це таки варто віддати молодість, яка минула на спортивній базі…