Йосип ПИВАРИЧ: "Возможно, я засиделся в Хорватии, но у каждого своя дорога"

Йосип Піварич повернувся до Києва у піднесеному настрої, його збірна Хорватії перемігши у плей-оф Грецію вийшла до фінальної частини Кубку світу.

Власне, до головного старту чотирьохріччя ще чекати більше півроку, а зараз Йосип розповів про свої перші місяці перебування в київському «Динамо».

- Наскільки мені відомо, клубні селекціонери тривалий час спостерігали за мною, тому пропозиція з Києва не стала несподіванкою. Коли ж надійшов офіційний запит до мого клубу й погодили всі деталі контракту, я був дуже щасливий підписати угоду з київським «Динамо». Знаю, що ця команда завжди ставить перед собою найвищі завдання в чемпіонаті України, з року в рік ведучи боротьбу за чемпіонство, а також успішно виступає в єврокубках – у Лізі чемпіонів та в Лізі Європи.

- Напевно, ви спілкувалися з Домагоєм Відою перед тим, як підписувати контракт?

- Від Домагоя почув лише найкращі відгуки про київське «Динамо». Зокрема, він запевнив, що в Києві все організовано на найвищому рівні, не потрібно ні про що думати, окрім футболу, і порадив у разі надходження пропозиції відразу погоджуватися. Знаю, що я не перший футболіст загребського «Динамо», який переїхав до Києва. Тут успішно грали Йєрко Лєко та Огнєн Вукоєвич, трохи коротшим було перебування в Україні для Ніко Кранчара та Дениса Главини.

- Зазвичай футболісти з Хорватії в молодому віці змінюють свою рідну країну на закордон, вибирають переважно один із топ-чемпіонатів. Ви обрали інший шлях…

- Так, я завжди мріяв грати в рідному клубі, який виховав мене та відкрив шлях у великий футбол. Для цього мені довелося подолати тернистий шлях, відіграти в оренді в іншому загребському клубі – «Локомотиві» – і лише після цього повернутися до «Динамо» та віддати йому ще п’ять із половиною років.

- Звідки у вашій маленькій країні стільки талановитих молодих футболістів, які згодом стають світовими зірками?

- Чесно кажучи, для всіх це залишається загадкою. Не лише в Хорватії, але й в інших країнах колишньої Югославії, кожного року запалюється «зірочка», а можливо, і кілька відразу. Поступово вони стають лідерами у своїх клубах та роблять успішну кар’єру за кордоном. Думаю, головне у вихованні молодого гравця – це довіра тренера, а також бажання самого футболіста навчатися та прогресувати у своєму розвитку.

- Чи не вважаєте, що ви «засиділися» в чемпіонаті Хорватії?

- Можливо, і так. Але в кожного своя дорога у футболі. Я підписав довгостроковий контракт із «Динамо» (Загреб) і хотів відпрацювати його повністю, не порушуючи даної обіцянки рідному клубу.

- Закінчивши Академію «Динамо» в Загребі, ви чотири роки виступали за фарм-клуб – «Локомотиву». Динамівські тренери, яких за цей час змінилося багато, не бачили вас у своїй команді?

- Незважаючи на те, що я виступав за «Локомотиву», кожного року проходив підготовчі збори разом із «Динамо». Наскільки мені вдавалося чи не вдавалося проявити себе, вирішували тренери, але кілька разів просто не щастило. На підготовчому етапі я травмувався, потім відновлювався, після чого знову повертався до фарм-клубу.

- 2009-го ви підписали новий контракт із клубом на 7,5 років. Вас усе влаштовувало?

- Повторюся: я завжди мріяв грати за «Динамо» (Загреб), за який виступав, починаючи із семи років, тому ставив собі за мету пробитися до складу та стати основним гравцем команди.

- Ваш дебют у «Динамо» (Київ) вийшов не зовсім вдалим: уже на 7-й хвилині зустрічі зі «Сталлю» вам розбили голову, через що ви змушені були достроково припинити гру…

- Звичайно, не дуже приємні спогади в мене будуть про дебют у київському «Динамо» (посміхається). Рана доволі глибока, відразу зі стадіону поїхали до лікарні, де мені її зашили. Але нічого страшного, це футбольне життя, і від подібних інцидентів ніхто не застрахований. Я не забобонний, тому все, що відбувається в житті та кар’єрі, сприймаю як належне.

- Уже можете порівняти рівні чемпіонатів України та Хорватії?

- Знаю, що боротьба за чемпіонство в Україні переважно ведеться між «Динамо» та «Шахтарем», але й, окрім них, є команди доволі хорошого рівня, здатні попсувати нерви фаворитам. Тому можу сказати, що рівень чемпіонату України є доволі високим. Загалом до гри в Україні мені не треба було якось особливо пристосовуватися. Стиль гри київського та загребського «Динамо» схожий, та й завдання у своїх чемпіонатах ставляться однакові – вигравати кожну гру та боротися лише за найвищі місця. Від мене, як лівого захисника, вимагається не лише виконувати свої безпосередні функції в обороні, але й активно підключатися до атак та виконувати якомога більше передач у штрафний майданчик.