Александр ГОЛОВКО: "Переиграть 90-килограммового Янкера можно было только за счет мозгов"

Інтерв`ю Футбол 24 з видатним захисником київського Динамо Олександром Головко..

Про Лобановського

– На мій погляд, з приходом Валерія Васильовича робота стала системнішою. Стало менше емоцій, а додалося кропіткої, важкої праці, де не було часу на зайві думки. Й звісно, велику роль відіграла довіра тренера. На той момент я очікування Валерія Васильовича виправдовував.

Ми усвідомлювали, що прийшла легенда. Попервах сиділи і дискутували з Валерієм Васильовичем, цікавилися його думою, як треба чинити в різних ігрових ситуаціях. І лише потім починали розуміти, про що ми взагалі можемо розмовляти з такою величиною. Просто намагалися виконувати те, що від нас вимагалося. Раз перемагали, то щось робилося правильно. А воно ж як зазвичай? Коли тобі важко, але є результат, то з’являється й розуміння, для чого ти все це робиш.

Про перемоги над "Барселоною"

- На той час такої детальної інформації, яку отримуємо про кожного суперника зараз, ми про Барселону не мали. Так, матчі каталонців ми дивилися, але особливих тонкощів їхньої гри не знали. Валерій Васильович розумів, з яким суперником нам доведеться грати. Просто на той момент ми переважали каталонців і функціонально, і як команда, і за рівнем індивідуальної майстерності. Ми розуміли, що готові до чогось більшого, ніж рівень чемпіонату України. Питання могли виникати лише в царині психології. Але тренерові вдалося заспокоїти команду. Найголовнішим для нас було переступити внутрішній бар'єр у середині себе. Нам це вийшло.

Про поразку вiд "Ювентуса" в сезонi 1997/98

- Ми могли виграти, і то б не було щось надзвичайне. На мою думку, Валерій Васильович сказав так тому, що дуже поважав Ювентус в цілому і її тренера Марчелло Ліппі зокрема. То була одна з тих команд, до яких Лобановський ставився обережно, але з великою шанобливістю. Принаймні я це відчував. Валерій Васильович розумів реальну силу Ювентуса і бачив, що ми на той момент виявилися не готовими їй протистояти.

Про выступ в Лiзi чемпiщнiв в сезонi 1998/1999

– Тоді все було на грані. Почати варто з протистояння з чеською Спартою, яке ми виграли лише в серії післяматчевих пенальті. Андрій Шевченко створив гол, який врятував нас у Празі, на заключних хвилинах основного часу. Правий був Віктор Прокопенко, сказавши, що логіки у футболі шукати не варто. З іншого боку, нічого випадкового в наших результатах не було. Ми буди готовими функціонально, психологічно, усі розуміли, що на Динамо працює вся країна. Однак м’яч круглий, а поле рівне. Хтось ці речі називає фартом, але вони вони заробляються важкою працею. Щастить завжди найсильнішим. Нам теж тоді пощастило, бо ми невтомно працювали.

Про вилiт вiд "Баварiї"

Втім, протистояння тривало не 90, а 180 хвилин. У Мюнхені ми довести свою перевагу не змогли. Мабуть, теж справедливо, бо Баварія ледь не виграла ту Лігу чемпіонів. Виграла б, якби не пропустила два м’ячі від Манчестера в компенсований арбітром час у фіналі. У нас база в Конча-Заспі вибухнула, коли Тедді Шерінгем та Оле-Гунар Солск’яєр ті голи забивали. Від радості, звичайно.

Про протистояння с Морьєнтесом, Анелька та Якером

– Карстен, безумовно, найнеприємніший із вами перерахованих. То момент суто фізіологічний – 90 кілограмів проти 75-ти. Переграти нападника з такими габаритами можна виключно за рахунок мізків, завдяки роботі на випередження і з допомогою вибору позиції. Штовхатися з Янкером не бажано. До чого це може призвести, продемонстрував епізод з третім голом у наші ворота у згадуваному півфіналі. На мій погляд, перешкодити Карстенові в цій ситуації було вже просто неможливо.

Непросто було й з Анелька, в меншій мірі – з Морьєнтесом. З гравців Реала мені більше клопотів завдавав Рауль. То нападник, з яким грати неприємно, він завжди там, де небезпечно. Також додав би іншого німця – Ульфа Кірстена. То люди, з якими було дійсно важко.