13 мая 2017 12:30
4
Мир наизнанку. Жизнь и творчество малоросса Анатолия Тимощука
Оглядач Без Табу з сумом констатує перетворення колишнього капітана збірної України з футболу Анатолія Тимощука на типового прихильника «руського міру».
Днями футболіст Тимощук розкрився остаточно. В усій своїй рагульській недолугості. Наївні й добрі українці плекали ілюзії стосовно порядності кумира навіть після того, як він у час війни переїхав жити в країну, яка три роки назад окупувала частину нашої території і через яку з того часу ледь не щодня гинуть наші співвітчизники.
У Тимощука логіка залізна: в Петербурзі у нього пасія, друзі та бізнес, там він годує елітною шаурмою пересічних москалів. Але одна справа – баригувати, любити і базікати на «общєпонятном», а зовсім інша – на хвилі шизофренічного «побєдобєсія» нап’ялити на себе колорадську стрічку. Стрічку, якою вирізняли себе «беркути» й «тітушки» ще в часи Майдану, яка стала символом окупації Криму й частини Донецької та Луганської областей.
Власне, нічого несподіваного не відбувається. Зараз Україна нарешті милується обличчям справжнього Анатолія Тимощука, з усією його недалекістю в купі зі споживацьким нутром. Тривалий час ця сутність ховалася за обгорткою, в яку коханого загорнула нині вже екс-дружина Надія. Усі ці жовто-блакитні стрічки у волоссі, прапорці на щоках і українські стяги після єврокубкових перемог закордонних клубів, демонстративна відкритість були лише частиною іміджу. Іміджу, створеного Надією Тимощук-Навроцькою. Поки дружина залишалася для Анатолія авторитетом, він до її порад прислухався і виглядав навіть попри розумову поверховість в очах пересічного українця кимось таким, кого хотілося поважати.
У 2008-му, напередодні товариського матчу збірних України і Швеції дотепний і вельми історично підкований Тимощук пообіцяв суперникам «другу Полтаву». Проте, як не дивно, український вболівальник у той час сприйняв висловлювання футболіста надзвичайно ефектним. Зрештою, яка країна, такі і герої. Схвальне ставлення до плебейського гумору футболіста Тимощука – ніщо у порівнянні з результатами парламентських виборів-2007, під час яких регіонали, комуністи та блок Литвина набрали разом майже 50 відсотків голосів. Україна наближалася до вершини національної деградації, а тому й потворні жарти відомого футболіста, який до того ж на загальному тлі виглядав позитивним героєм, сприймалися як належне.
Взагалі, незворотні зміни у свідомості футболіста почалися з літа 2007-го, коли він перебрався до Санкт-Петербургу вперше. Компаніїйський волиняка швидко здружився з богемними особистостями «города на Нєвє» на кшталт Міхаїла Боярского, став у «Зеніті» не просто своїм, а капітаном команди. Продовжуючи наслідувати заповіти дружини, Анатолій здружився з російськими журналістами. Аж настільки, що навіть у Києві, в мікст-зоні після матчів збірної міг, відповідаючи на запитання українських ЗМІ, демонстративно розвернутися, почувши рідніший вуху московський акцент, і почати інше спілкування, але вже не «общєпонятном».
Вершиною Толикового рагулізму став травень 2013-го. Майже весь сезон Тимощук відсидів на лаві запасних мюнхенської «Баварії». Як глядач він спостерігав і за фіналом «Баварія» - «Боруссія» Дортмунд. Невдовзі після того, як мюнхенці той матч виграли, а президент УЄФА Мішель Платіні вручив капітанові Філіппові Ламу кубок, наш Анатолій вхопив у руки трофея і не віддавав його майже нікому. Навіть автори голів Ар’єн Роббен і Маріо Манджукіч не сфотографувалися з чашею стільки, скільки блондин з українським стягом на плечах.
Людина втратила сором остаточно і кожен наступний приїзд Тимощука в національну збірну це припущення підтверджував. У своїх 34+ років Анатолій виглядав повільним і неповоротким. Кожен подальший його вихід на поле створював для команди щораз більше проблем (навіть коли то були епізодичні появи у поєдинках з суперниками на кшталт збірної Молдови).
Збагнути, за які заслуги Анатолій отримує виклики, було складно. Виглядало, що згубність присутності Тимощука на полі розумів навіть тренер Михайло Фоменко. Однак при цьому Анатолій з завидною впертістю з’являвся у матчевих протоколах – завдяки виходам на заключних хвилинах. Було очевидно, що Тимощук працює на рекорд за кількістю матчів у складі збірної, а хтось вгорі (чи то тренер, чи то керівник федерації) те бажання підтримує.
Вершиною маразму стало включення Тимощука, який на той час вже виступав у складі казахстанського «Кайрату», до заявки збірної на чемпіонат Європи-2016. І то за умови, що вдома залишилися одні з найсильніших гравців українського чемпіонату – динамівець Олег Гусєв, луганці Максим Малишев, Микита Каменюка та Іван Петряк. Причина, начебто, полягала в тому, що тренерський штаб бачив у Тимощукові «лідера роздягальні».
Як і очікувалося, в двох перших матчах проти німців та північноірландців той лідер знаходився на своєму звичному місці – лаві запасних. Тренер Фоменко не ризикнув випустити «авторитета» навіть на статистичних хвилинах. Вершиною ж усього сюру став заключний поєдинок України на Євро 2016 – проти поляків. Його наша команда теж програла – 0:1. Крихти співчуття до цієї команди, якщо в когось вони ще залишалися, зникли тоді, коли наставник команди на заключних хвилинах зустрічі, коли шанс врятувати репутацію, забивши бодай один м’яч на турнірі, ще був, випустив замість єдиного нападника Романа Зозулі 37-річного волинського легіня з зовнішністю підстаркуватої тенісистки.
Появу Тимощука на полі українська частина трибун тоді зустріла приголомшливим свистом. Через лічені хвилини, коли арбітр дав фінальний свисток і припинив цю ганьбу, Анатолій не втихомирився і помчав мінятися футболкою з героєм зустрічі, автором єдиного голу Якубом Блащіковскі. А потім так само безсоромно підійшов подякувати українським вболівальникам. І нарвався на невдоволений гул вдруге.
Після завершення Євро 2016 журналісти почали тролити нового наставника збірної Андрія Шевченка, мовляв, чи на збирається він скористатися досвідом Тимощука в наступному відбірному циклі. Андрій Миколайович змушений був пояснювати, що все залежить від рішення самого Анатолія, від його бажання продовжувати кар’єру.
На щастя, ставити багаторічного партнера по збірній перед дилемою нелегкого вибору Тимощук не став. Трохи побавившись в українця і навіть увійшовши до складу виконкому Федерації футболу України, Анатолій врешті вирішив повернутися туди, де почувається найкомфортніше. Він вирішив «в Пітєрє жіть». І то саме в час, коли в українсько-російській війні загинув зведений брат його екс-дружини Максим Гринчишин.
На свій сторінці в «Фейсбуку» колишня дружина колишнього кумира Надія Навроцька емоцій особливо не приховувала. Вона розповіла, що її Толя трохи раніше вивів усі сімейні гроші до Росії, а ще, виступаючи в складі збірної, цурався брати участь в акціях ФФУ на підтримку поранених у війні на сході нашої держави бійців, щоб не псувати стосунків з пітерськими друзями.
Станом на травень 2017 року кількість загиблих у наслідок російського вторгнення на українську територію сягає понад десять тисяч осіб. Проте футболіста Анатолія Тимощука це не бентежить. Він живе щасливим життям на батьківщині карлика з Кремля, вітає «женщін» з «8 марта» в компанії матюкливого співака Шнура, котрий встиг виступити в окупованому Криму. І закладає квіти до монументу Невідомого солдата разом із тренером Луческу. Що показово: у румунського містера колорадської стрічки не видно ні в руках, ні на грудях. Зате є вона в щирого волинського патріота Тимощука.
Іван Вербицький
Комментарии
Коли "Зеніт" виграв кубок УЄФА, то Тимощук фотографувався з командою на полі, як наш український патріот, з прапором України. А зараз... Виходить, що філософський закон "бытиё определяет сознание" працює і зараз...
Що тут скажеш донецька порода його як футболіста давно вже не поважаю а соболиво як він зрадив Україну так тим більше
Ти бач яка сука той рагуль Тимощук!
Все можно выразить в двух словах - пиздюк-байстрюк!