Александр СЕВИДОВ: "Полгода назад Луческу извинился за то, что не пожал мне во Львове руку"

У другій частині інтерв’ю UA-Футболу новий наставник «Металіста» розповів про те, як грав у дуеті з Тівмерланом Гусейновим, тренувався в Мирона Маркевича і привів на зорі тренерської діяльності до медалей донецький «Металург».

- Олександре Володимировичу, вийшло, що свого найбільшого тренерського успіху ви досягли на зорі кар’єри. При цьому з більшістю футболістів того донецького «Металурга» ви ще встигли пограти, з Андрієм Нікітіним виходили на поле у складі «Зорі» в зовсім юному віці…

- Підбір виконавців, який тоді був у «Металурзі», вважаю найсильнішим за весь час існування клубу. Команду мені довірили після першого кола, «Металург» йшов п’ятим, маючи завдання боротися за вихід до єврокубків. Футболісти справді були авторитетними, але в мене як тренера, який лише починав здобувати собі авторитет, проблем з ними не було ані намйенших. Усі ці хлопці – не лише дуже сильні гравці, але й виского ґатунку професіонали. Моїм найголовнішим завданням було не заважати футболістам, тобто, вести тренувальний процес і давати тактичні установки на гру. Та найголовніщим для мене було налагодження мікроклімату в команді і об’єднання гравців навколо однієї мети. У нас тоді було дуже амбіційне керівництво, яке бажало, щоб команда була лише третьою, четверте місце їх не цікавило. Та не дивлячись на високі завдання кваліфікація футблістів дозволяла мені почуватися на тренерській посаді спокійно, навіть комфортно.

У нас був колектив однодумців. Спільну мову легко знаходив з усіма. Зокрема з іменитими грузинами Ґочею Джамараулі та Ґеорґієм Деметрадзе. Власне, за 13 років тренерської діяльності зрозумів, що чим вищий індивідуальний рівень футболістів і їх інтелект, тим легше з ними працювати. У таких гравців є культура поведінки. Досвідчений футболіст дивиться на одні й ті ж речі в порівнянні з юнаком абсолютно по-іншому. Старожили вміють те, що новачкам ще треба осягнути. Тому на моє глибоке переконання в команді завжди мають бути досвідчені футболісти, за якими б тягнулася молодь.

Я дуже високо ціную той період роботи в «Металурзі». То була прекрасна команда і будь у мене як тренера більше досвіду, ми досягли б більшого. Мабуть, змогли б пройти грецький ПАОК у Кубку УЄФА.

- Справді, «Металург» у тих матчах з греками виглядав дуже солідно, але результату так і не досяг…

- Важко пояснити, чого саме нам тоді не вистачило. З виїзду повернулися з комфортним результатом 1:1. По ходу повторної гри програвали 1:2, але зрівняли рахунок завдяки шикарному удару головою Сергія Шищенка. Греки не могли з нами нічого вдіяти і грали грубо. Матч вони завершували вдев’ятьох. Останніх 10 хвилин ми не випускали суперника з власного штрафного майданчика. Але заштовхати м’я у ворота так і не змогли. Думаю, логічного пояснення цій невдачі немає, то був просто не наш день. Що ми не робили, а м’яч у ворота не йшов.

Після того матчу в команді трапився моральний надлом. Ми були в кроці від групового турніру Кубка УЄФА і пережили цю невдачу дуже важко. Як гравці, так і я як тренер. Повернути хлопців до звичайного робочого режиму, в ігрову колію було дуже складно. То був один з найважчих періодів в моїй тренерській кар’єрі. Пройди ми тоді ПАОК, може, затримався б у «Металурзі» надовше.

Але так чи інакше то був гарний час, один з найпам’ятніших для мене. З точки зору досягнень – безперечно найкращий. Потім, звичайно, був гарний період у «Говерлі», коли ми здобули путівку до вищої ліги. Тоді ми не просто перемагали суперників, а майже в усіх матчах були сильнішими на голову. Достатньо згадати, що ми тоді обійшли «Севастополь» і запорізький «Металург», які володіли непорівнюваними з нашими ресурсами. Також пишаюся роком на чолі «Карпат». Вважаю, що у Львові утвердилося моє становлення як тренера. З футболістів, які виявилися непотрібними іншим клубам, ми створили боєздатну команду. У Львові я нарешті зрозумів, над чим треба працювати, як працювати і що ми хочемо бачити. То вже були не експерименти, а реалізація вимог сучасного футболу. Шкода, що довести до кінця почате не вдалося. Але й те, що зробили – то теж не мало. Чи не показово, що Саша Гладкий після того сезону повернувся у «Шахтар»?

- Ще в статусі тренера «Карпат» ви стосовно Олександра сказали: «Міг би щось навидумувати і похизуватися. Ви ж бачили фільм «Волга, Волга»? То там прозвучала фраза «Благодаря моему чуткому руководству…» Але то не так»… Втім, реалії такі, що після двох відверто невдалих сезонів Гладкий при вас суттєво додав.

- Я й зараз так думаю. То не означає, що я займаюся самобичуванням. Моє як тренера завдання – дати фубтолісту зрозуміти, що якщо не сьогодні, то завтра може бути пізно. Мушу сказати, що так як Гладкий тоді працював на тренуваннях, не міг не ставити його у склад навіть тоді, коли він не забивав. Такі періоди іноді бувають. Ось нещодавно Хамес промахнувся з метра і «Реал» опинився поза фіналом Ліги чемпіонів. Крім того, треба враховувати, скільки користі Гладкий приніс для командної гри «Карпат», скільки разів стелився у підкатах. Він же з задниці не вставав. Деякі команді він обігрував самотужки, навіть коли не забивав голів. Завжди намагався пояснити Сашкові, що в разі, якщо він почне працювати зараз, це не залишиться непоміченим.

Схожа ситуація була й з Голодюком, який попервах не хотів залишатися в «Карпатах». «Олександре Володимировичу, у мене до закінчення контракту дев’ять місяців, - казав Олег. – Я не хочу залишатися, ліпше перечекаю на «Прогресі». «Олеже, за дев’ять місяців може дитина народитися, - відповідаю. – Те, що відбулося – життєве. Ти ризикуєш роком своєї кар’єри. Може, через рік щось зміниться». І справді, Голодюк у сезону-2013/2014 був одним із найкращих у складі «Карпат». Такого об’єму роботи, як Олег, не виконував тоді жоден з футболістів нашої команди. То зараз, на жаль, Голодюк вже не той, що був рік назад.

- Може, не лише зі своєї вини?

- Про причини я здогадуюся, але говорити про те, що відбувається в «Карпатах», буде некоректним. Як-не-як, я особа зацікавлена.

- Кар’єра Деметрадзе після невдалого періоду у складі «Динамо» теж, здавалося, пішла на спад. Але при вас у «Металурзі» знову заграв і почав забивати.

- З такими талановитими футболістами як Жора мені доводилося працювати вкрай рідко. Є роботяги, які всьому, чого добилися, завдячують власному працелюбству. До таких, до речі, належить Саша Гладкий. Деметрадзе досяг усього, чого досяг виключно завдяки таланту. Жора – футболіст від Бога. Він міг зробити гол з нічого. Коли Деметрадзе отримував м’яч у фазі атаки, як зараз модно говорити у Львові, ми розуміли, що це як мінімум гольовий момент.

А Джамараулі! То людина, у якої на голові не троє чи четверо, а, мабуть, сто очей. Ґоча відчував, кіди віддавати м’яч, на рівні підсвідомості. З таким футболістом мені більше не доводилося працювати жодного разу. Зате пощастило грати поряд. Маю на увазі Ігоря Петрова. Достатньо було побіжного погляду, щоб він зрозумів, кіди віддавати м’яч. Це – величезний дар. Тому я й кажу, що в тому «Металурзі» булі зібрані надзвичайні гравці. Не лише ті, хто атакував і забивав, але й оборонці – Іґор Ґ’юзелов, Володя Яксманицький. Шищенко, Сергій Закарлюка, Олександр Зотов, Едік Цихмейструк, Юрій Вірт, Серьога Ткаченко, Сергій Ателькін, Владімір Дишленковіч – то була ціла група висококласних футболістів, донецький «дрім тім». Зі мною можна сперечатися, адже в «Металурзі» останнього зразка були Жуніор Мораєш, Джордже Лазіч, Констанінос Макрідіс, Слава Чечер, який грав ще зі мною. Всі вони – футболісти дуже серйозного рівня. Але «Металург» середини першого десятиліття 2000-х одначе вважаю найсильнішим.

- З «Металурга» ви йшли двічі. Вперше – на старті сезону-2003/2004, коли команда мала три нічиї і перемогу в активі після чотирьох зібраних матчів…

- Ось такі тоді були амбіції керівництва (президентом тоді був Олександр Косевич, віце-президентом – Владислав Гельзін). Після третього місця вони хотіли більше перемог. У тій відставці бачу й свою вину, бо не зумів переконати керівництво, що зможу впоратися з ситуацією. Нині потрібні для того часу слова, безперечно, знайшов би. Тоді мені не вистачило досвіду. В команді були одіозні фігури – Бернард Чутанґ, Бобан Ґрнчаров. То були люди з числа тих, які не так просто вписуються в ансамбль. Але до них теж треба шукати підхід.

У мене завжди було чимало проблем із Закарлюкою, Царство йому Небесне. Сергія завжди вважав футболістом з когорти мужиків. Він міг скривитися, в’їдливо посміхнутися, але якщо він говорив, то завжди виконував. То був футболіст, якому я не те щоб безмежно вірив, але в періоди, коли в його житті наставали важкі моменти, намагався допомогти вийти з ситуації. Ось тоді в мене виникали вже проблеми з керівництвом, якому не міг пояснити, навіщо я це роблю. Повторюю, це моя вина, бо аргументувати свої вчинки теж треба вміти.

- Олег Блохін міг бути гнучкішим у ставленні до Закарлюки, Зотова і Чечера (мова про історію з вигнанням футболістів «Металурга» з лав збірної після їх пізнього прибуття на базу під час тренувального збору)?

- Може, й так. Зрозумійте, що цих людей я дуже поважав і поважаю за те, скільки вони зробили для футболу загалом і клубу «Металург» зокрема. Як запросив мене спортивний директор Євген Канана в цю команду в 1996-му, коли вона щойно вийшла у першу лігу, так впродовж десяти років там грав, а потім і тренував. Вважаю «Металург» рідним для себе клубом і з трепетом ставлюся до людей, які віддали йому всіх себе. Певен, що Сергій, Саша і Слава заслужили виклику в збірну.

А чи правий Блохін, мабуть, судити не мені. У кожного правда своя. Можливо, Олег Володимирович і міг бути поблажливішим. Але я не був на його місці, тому категорично судити не буду. У мене такі ситуації теж виникали і компромісу знаходити вдалося. Але то не означає, що мої методи – єдиноправильні. З Блохіним як з тренером не працював ніколи, але багато з ним спілкувався, починаючи з перших курсів для отримання тренерської ліцензії. Тепер постійно зустрічаємося, коли цю ліцензію продовжуємо. Мушу сказати, що поспілкувавшись із Блохіним близько, ніколи б не сказав, що у нього є якась зірковість. Нормальний мужик, з ним можна поговрити на різні теми – як футбольні, так і нефутбольні. Про що завгодно. Жодної зверхності в поведінці Олега Володимировича не помітив.

Хоча то ми спілкувалися як колеги. Повторюю, підлеглим Блохіна ніколи не був, тому мотивів його не знаю. Він є такий, як є. Може, Олег Володимирович міг бути гнучкішим й очолюючи «Динамо». Футболісти у нього в обоймі були прекрасні, але результату досягти не вдалося.

- Правду ж кажуть, що в тренерській роботі важливе терпіння і відчуття…

- Свого часу мені говорили, що Федорчук – то не футболіст. Але я продовжував його ставити і через якийсь час Валеру почали викликати в національну збірну, а нині він – один з провідних футболістів «Дніпра». Мабуть, я таки був правий. Зрештою, Федорчук заграв не тому, що я хороший, а тому що на тренуваннях він працював так, що не ставити його було неможливо. Штучно виставляти не збирався нікого. Без різниці, скільки тому гравцеві років. Але завжди притримувався принципу: якщо молодий футболіст сильніший за досвідченого, то з досвідченим треба прощатися. Бо тоді такий гравець стає в команді міною сповільненої дії.

- Вище згадуваний Блохін – представник динамівської тренерської школи. З таким ви працювали лише раз…

- З Володимиром Онищенком, який прийняв «Металург» відразу після виходу команди до вищої ліги. А наприкінці першолігового турніру, коли ми вже вирішили питання про підвищення в класі, я отримав важку травму – розрив хрестоподібних зв’язок. Сезон розпочинав на милицях, а потім тривалий час відновлювався. Було дуже важко – найперше морально, бо для мене то була перша серйозна травма в кар’єрі. Коли повернувся в обойму, теж заграв не відразу. Мусив доводити Володимирові Івановичу, що на щось здатен. Але так і має бути. Для мене співпраця з Онищенком – то була прекрасна школа.

А жартувати так, як Онищенко вміють одиниці. Андрій Зав’ялов – хлопець своєрідний. Іноді в теплу погоду міг рукавиці вдягнути, а під снігом тренувався в трусах і гетрах. «Андрію, ти коли у футбол будеш грати? Тобі взимку спекотно, влітку холодно» - каже йому Онищенко. Або зчепилися якось на тренуванні Віталій Мінтенко з Андрюхою Співаком. «Віталік, то не удар. По 500 доларів потім занесете за бійку» - невимушено зауважує після заняття Володимир Іванович.

- Семен Альтман, під керівництвом якого ви завершували кар’єру, склад, кажуть, визначає ледь не по зірках…

- Перебільшення. Просто Семен Йосипович футбольному еґо приділяв чимало уваги, вираховував сприятливі і несприятливі дні для великих фізичних та емоційних навантажень. Ми ставилися до цього з розумінням, оскільки бачили, що тренер працює по 20 годин на добу. Всі ці вирахунки забирали чимало часу і зусиль. То попервах реагували на таку манеру з відкритими ротами. Протім звикли. Альтман прораховував тривалість тренування до хвилини. Володя Яксманицький приходив на теоретичні заняття Семена Йосиповича з подушкою. Сідав ззаду і дрімав. Теж своєрідний хлопець, теж талант.

- Вам було цікаво?

- Я взагалі вважаю, що Альтман як останній тренер в гравецькій кар’єрі мав чималий вплив на моє становлення як тренера. Семен Йосипович нам читав навіть не стільки теорію, скільки лекції в контексті вдосконалення тренованості наших мізків. Ми слухали про великі і малі системи управління. В Альтмана дуже багато наукового підходу до простої гри в футбол. Правильно сказав один із тренерів: «Футбол – проста гра, але зробити її простою найскладніше». Ось Семен Йосипович над цим мізкував дуже довго.

- Альтман тримав футболістів на відстані?

- В сучасному розумінні, коли тренер спокійно може посидіти з підопічним у кафе – так. Семен Йосипович любив повторювати, що всі ми – посовєцькі хлопці. Власне, відповідних підходів Альтман й дотримувався. Мабуть, якби він пішов у ресторан із Закарлюкою чи Віртом, то всіх би сильно здивував. То нині я спокійно призначаю гравцеві зустріч в ресторані і це вважається нормальним. Часи змінюються і ми змінюємося разом з ними. Разом з тим, Альтман ставився до тих футболістів, яким він довіряв, дуже трепетно. То як Петрові Димінському подобаються малюки на кшталт Ігора Озарківа.

- А ви навпаки прихильним до Озарківа не були ніколи…

- Що означає «не був прихильним»? Я не бачив Ігореві місця у складі. А хто це місце бачить зараз? А в «Металурзі» у нас всі трепетно ставилися до Сергія Шищенка (на фото знизу). Не дай Боже його вдарити! Атакуєш бувало Серьогу на тренуванні, а Семен Йосипович кричить: «Не торкайся до Шиші!» Власне, беріг Альтман не лише Сергія, а й нас усіх. Просто кожного по-своєму.

- Мирон Маркевич, з яким ви в 1996-му працювали в «Кривбасі», інший?

- Мирона Богдановича запросили до Кривого Рогу, коли команда знаходилася в зоні вильоту. Перед ним стояло завдання зберегти вищолігову прописку. Для виконання цієї мети Маркевич запросив зокрема й мене. «Кривбас» в еліті залишився, а значить все було добре. Мені той період чомусь запам’ятався поганими умовами для роботи. Слухаю, як нині футболісти говорять, що погані поля і немає тренувальних баз і розумію, що то вони ще наших часів не застали. Звісно, то теж не виправдання для нашої низької майстерності. З іншого боку, в бажанні нам було відмовити складно. Ні, ми грали не за любов до футболу, як нині іноді розповідають. Гроші нам платили, але вони були не на першому плані. Тоді розумів: «Запрошує Маркевич – треба йти». Нині коли Мирон Богданович запрошує, питають, скільки платять. Трохи інші пріоритети були.

На мій погляд, з того часу Маркевич не змінився. Звичайно, він став досвідченішим, відомішим. Але в поведінці й спілкування Мирон Богданович яким був, таким і залишився. Спокійний, розважливий, флегматичний у спілкуванні з гравцями – таким він був і тоді. Хоча сьогодні при згадця про Маркевича нам треба кланятися і знімати капелюха.

- Вас здивувало те, що Мирон Богданович цьогоріч зробив разом з «Дніпром»?

- Вася Кобін ввів моду, а я продовжу. У Луганську є пам’ятник – Климентові Ворошилову, який сидить на коні. Так ось, у футболістів «Дніпра» такі ж тверді яйця, як у цього ворошилівського коня. Ми бідкаємося через якість гри? Можливо, за якістю «Наполі» ми й поступалися. Але за характером, за самовіддачею ми переважали їх стократно. Особливо за підсумками повтороного матчу до фіналу «Дніпро» вийшов заслужено. Дніпряни вигризли собі те місце в фіналі.

- Тривалий час вашим путівником у світі футболу був Анатолій Куксов. Під його керівництвом ви тривалий час виступали за «Зорю», потім за запрошенням цього тренера перейшли у запорізький «Металург», який залишили, щойно пішов Куксов…

- Анатолій Якович прийшов у «Зорю» в непростий час, коли в цю команду ніхто не вірив, коли її залишили лідери, коли колектив омолодився відсотків на 90. Напередодні сезону-1991 «Зорі» пророкували виліт з другої ліги, а вона фінішувала слідом за «Карпатами» другою і здобула право на підвищення в класі. Щоправда, Союз розпався і в першій лізі ми так і не зіграли. Куксов навчив нас, молодих хлопців, багато чому. Анатолій Якович з його досвідом міг і розказати, і показати. Він згуртував нас, зробив дійсно єдиною сім’єю. Ми були надзвичайно дружними на полі і поза ним. Результату ми досягали, коли в клубі не було взагалі нічого. Бувало, ми навіть не мали чого їсти. Нам не платили грошей. Зарплату видавали коврами чи, коли спонсором став концерн МАЛС, сорочками.В Запоріжжя ж пішов після дзвінка Куксова, коли не склалася кар’єра в московському «Торпедо». Тоді зрозумів, що Москва – не моє місто.

- Чому?

- Бо щойно туди приїжджаю – відразу отримую травму. Їздив до Білокам’яної разом з Вітею Онопком, на оглядини в «Спартак». Там отримав пошкодження бокової зв’язки. З такою травмою ні вдарити, ні зробити передачу. Бігав, як кінь. Зрештою, з моєю майстерністю в «Спартаку» нічого було робити в принципі. А ще до того, у 1988-му мене взяли служити в московський ЦСКА. Теж ледь приїхав, як отримав травму коліна. Через що спершу був переведений у ЦСКА-2, а потім повернувся у київський СКА. Коли перейшов у «Торпедо», на другий день збору в Болгарії зламав щиколотку. Що тут скажеш? Не дано.

- У Запоріжжі умови були не набагато ліпші від луганських…

- Так. Команда теж боролася за виживання. Втриматися у вищій лізі нам вдалося. Але на Запоріжжя мені гріх жалітися, адже «Металург» - єдиний клуб, який дав мені квартиру. Правда, пізніше так і не дочекався преміальних. Але то вже було другорядне. У нас тоді гарна команда була – Ігор Лучкевич, Юра Дудник, Вітя Скрипник. Та в міжсезоння з’явилися чутки, що «Металург» прийме Олександр Томах, який тренував друголіговий запорізький «Віктор». Вимоги у нього були своєрідні. Під час індивідуальної бесіди Сан Санич дав зрозуміти, що приведе з собою велику групу молодих футболістів, а на мене не розраховує. Довелося піти.

- Якщо відбиток на перші кроки вашої тренерської діяльності зробив Семен Альтман, то бомбардирський хист вочевидь дозволила розвинути гра в парі з Тімерланом Гусейновим…

- Ми з Тімою до Луганська ще в київському СКА встигли разом пограти. Гусейнов – футболіст із божевільною аурою. Його називали «машиною». Тімерлан міг продавити будь-якого оборонця. Захисники його боялися. Коли Тіма розганявся, то кидай зброю і пливи чимдуж. Поряд із такою глибою грати було, звичайно, легше. Та ми й грали добре. У другому чемпіонаті України перемогли вдома і «Динамо», і «Шахтар», і «Чорноморець».

- І у всіх цих матчах ви забивали.

- При цьому я не був нападником, який здатен зробити гол з нічого. У мене не було віртуозної техніки, якогось надзвичайного таланту. Мав швидкість, був працелюбним, але не більше того. Я ставив крапку в командних діях. Тому мені пощастило, що поряд були такі прекрасні футболісти, як Тіма Гусейнов, Льоша Коробченко чи Володя Фурсов, Царство йому Небесне. У нас взагалі тоді гарна команда була – Андрій Нікітін, Володя Микитин, Олег Волотьок, Коля Зуєнко. До речі, нетривалий час за нас тоді Олег Кононов виступав.

- Тому й дивно, що з таким підбором виконавців, так ще й обігравши усіх лідерів, «Зоря» залишилася у вищій лізі лише тому, що в ході чемпіонату вирішили змінити регламент і в класі не понижувався ніхто…

- Основна причина – все трималося виключно на голому ентузіазмі Куксова. «Зоря» тоді була, мабуть, найбіднішою командою української еліти. Бази як такої у нас теж не було. Досі згадую скрипучу підлогу тих приміщень. А на лідерів добре налаштовувалися не тому, що були простимульовані третьою стороною. В ті роки такого не було. Просто хотіли себе проявити, щоб була змога прилаштуватися в сильнішому клубі. На такі матчі виходили з іншими емоціями та ще й заповнений стадіон гнав уперед.

- До того як ми почали записувати розмову. Ви сказали, що шкодуєте, що у «Великому футболі» останнім часом частіше доводиться говорити про суддів, ніж про власне гру. Гадаєте, якби схожа програма існувала на початку 90-х, розмов було б менше?

- Тоді судді іншими були. Може, я тоді був молодшим, але арбітри в моєму розумінні тоді були поважними дядьками. У цьому контексті можу згадати свій перший матч у складі донецького «Металурга». Влітку 1996-го ми грали у Києві перехідний матч за право вийти до першої ліги з херсонським «Кристалом». Судив гру Сергій Татулян. Сергій Аршакович знав мене ще за виступами у складі СКА. Я себе на полі вів, відверто кажучи, нескромно, любив поговорити, зокрема й із суддями. Татулян це знав. Б’ємо по воротах – воротар відбиває на кутовий. Біжу подавати. «Севідов, іди сюди» - гукає Татулян. Повертаюся, іду до судді. А він мені одразу показує жовту картку. «За що, Сергію Аршаковичу?» - запитую. «Щоб не п…в» - відповідає. «Так я ж мовчу». «То тому й даю, щоб не п…в». Усе. Я вже на картці. Повернувся і пішов подавати кутовий. Розумієте, наскільки сильно тоді арбітри контролювали хід гри? То були авторитетні люди, їх поважали.

Зрештою, я не згоден, що сучасні українські судді виключно погані? Хіба Юрій Можаровський не вміє судити? Чи Анатолій Абдула поганий арбітр? Так само як тоді теж були рефері, які не вміли судити взагалі. Просто ми зараз довели ситуацію до того, що у суддів немає авторитету і будь-яка їхня помилка розглядається як упереджена. Не порівнював би футбол 90-х з нинішнім ще й тому, що тоді не було таких капіталовкладень. Відповідно суддівські помилки сприймалися спокійніше. Втім, «відірвати голову» могли як тоді, так і зараз. В цьому плані не змінилося нічого. Просто тоді «відрив» відбувався з розумінням, люди знали, як це робити.

- Вам не здається, що авторитет суддів упав саме через постійне нагнітання ситуації в пресі і на телебаченні?

- Мені важко сказати, бо я не журналіст, а сприймаю події очима тренера. Тому й розумію емоції Володі П’ятенка, Юрія Вернидуба. Чи Мірчі Луческу, який не потис мені у Львові руки, коли «Карпати» перемогли «Шахтар». Вже тоді розумів, що то емоції, не більше того. Мушу сказати, що Луческу вибачився переді мною приблизно півроку тому, помітивши мене на трибуні стадіону імені Банникова перед товариською грою «Шахтаря» з «Олімпіком». Мірча підійшов, обійняв мене, сказав, щоб не ображався, бо то були емоції. Та я й не ображався. Я ж не жінка, щоб ображатися.

- Олександре Володимировичу, ви як людина, яка народилася в Донецьку, а в останні роки тривалий час працювала на Заході України бачите компромісний варіант виходу з тієї ситуації, в якій зараз опинилася наша держава?

- Те, що відбувається на Донбасі – геополітика, а я в ній розбираюся погано. Мрію про те, щоб усе це жахіття якомога швидше закінчилося. Я знаю людей, у яких загинули родичі, тих, хто змушений був виїхати після того, як були зруйновані їхні будинки. Повертатися їм нікуди. Ті, хто не відчув цієї війни на собі, всієї повноти трагедії усвідомити не здатен. Коли на твоїх очах розриваються снаряди і гинуть діти, починаєш дивитися на світ інакше. Сподіваюся, жителі решти областей не відчують того, що пережили і переживають мешканці Донеччини і Луганщини.

- Хтось із ваших родичів залишився там, у місці, яке іменується «зоною АТО»?

- Мама нещодавно гостювала в сестри, але попросилася назад додому, в Донецьк. Там залишилося чимало моїх друзів і знайомих, зокрема мій багаторічний помічник Сергій Золотницький, котрий протягом усієї війни не виїздив нікуди. Він вже розрізняє на слух, коли б’ють із «градів», а коли з «ураганів». Це важко і страшно.

Завжди був переконаний, що лихо має об’єднувати. Адже всі ці розбіжності роздуті штучно. Зокрема мовне питання. За два з половиною роки роботи в Ужгороді і року у Львові я постійно спілкувався російською і не відчував на собі кривих поглядів. Нині, коли в Україні безліч переселенців, порадив би мешканцям тих міст, у які вони приїжджають, бути трохи поблажливішими. На перстні царя Соломона було написано «Все проходить – мине і це». Нам усім цей час треба прожити так, щоб потім за свої вчинки не було соромно.

- Україна – справді єдина країна?

- Країна єдина, але не в збоченому вигляді. У Сходу і Заходу різні культури і різне розуміння релігії, духовності. В одній країні жити можна, але не треба нікого утискати і щось нав’язувати. Повторюю: за час роботи у Львові не відчув жодних проявів радикалізму. Мені там було комфортно. Певен, так само комфортно в Донецьку почували б себе львів’яни. Але що показово: майже усі мої земляки-донеччани мріють повернутися додому. Хочеться знову погуляти парком Горького, парком Щербакова, парком Ленінського комсомолу. Це наша батьківщина і на неї тягне завжди. А зараз це відчуття загострилося.

- Ви живете відносно недалеко від Донецька – в Дніпродзерджинську…

- Звідти родом дружина. Присвячував увесь вільний час сім’ї – дружині Ользі і чотирирічній доньці Мелісі. А ще постійно дивлюся футбол. Дніпродзерджинськ у цьому аспекті розташований стратегічно зручно. Дніпропетровськ, Запоріжжя, Полтава, Харків зовсім поряд, на машині туди добиратися недовго. В ході сезону щотижня їздив до Києва для участі у програмі «Великий футбол». Добре, що є «хюндаї». На них пересуватися швидко і комфортно…

Іван Вербицький, UA-Футбол