Многолетний секретарь ФФУ:

На жаль, мені достеменно не відомо, хто найдовше працював у лавах організації, що керує футболом України. Утім, переконаний: Клавдія Іванівна Кир’янова, котра займала пост секретаря ФФУ впродовж 38,5 років, належить до унікальних довгожителів. Її відверта й місцями вражаюча розповідь багатьох здивує, навіть шокує. Первинно ми домовлялися поговорити ось на яку тему: Кир’янова застала шістьох (!!!) керманичів Федерації, тому вважав доцільним почути дещицю про кожного очільника, про його методи роботи. Так усе й було. Проте з певного моменту тематика нашої розмови звузилася до однієї особи…

«ЧОГО ТИ РЮМСАЄШ? ДАЛІ БУДЕ ЩЕ ГІРШЕ!»

— Я, з вашого дозволу розмовлятиму російською, — Клавдія Іванівна зразу розставляє акценти.

— Для мене тут проблем немає.

— Насправді я добре знаю українську, проте… Ось, наприклад, розповім таке: працювати до Федерації футболу Української РСР я прийшла 1963-го, будучи 18-річною, хоча у штат мене взяли за два роки опісля (до того я там числилася за кошторисом, тобто зарплату отримувала, проте маленьку), то мене тодішній глава Мартинюк узяв без усяких екзаменів! Чому? А він надиктував мені текст українською, я надрукувала його на машинці, не зробивши жодної помилки… Федір Мартьянович був найпершим моїм керівником. За ним прийшли Ошенков, Фоміних, який керував понад півтора десятиліття, Банников, Пустовойтенко та Суркіс.

— Ви пропустили одного: за наявними в мене даними, у 1987–1989 роках республіканську ФФ очолював Юрій Пустоваров.

— Це неправда! Звідки у вас така інформація?

— Із книги «Киевский футбол на рубежах времен» авторства Анатолія Коломійця.

— Повторюю: то не відповідає дійсності. Ну, подумайте: я там була на ставці з 1965-го по 2003-й, я ж добре пам’ятаю, на кого працювала! Юрій Олександрович керував Комітетом у справах фізкультури та спорту УРСР, входив у Виконком республіканської Федерації, був її віце-президентом, однак президентом — ніколи!

— Як ви прийшли туди, де працювали майже чотири десятиліття?

— 20 січня 1965 року мене оформили у штаті республіканської ФФ… Ось, до речі, я (Клавдія Іванівна показує фото, яке читач має змогу бачити поруч із цим інтерв’ю. — О. Н.). Видно, що я була серйозною людиною?

— Та ні, навпаки: тут переді мною ніби дитина… Покажіть мені, будь ласка, де Мартинюк.

— Він ось, унизу, прямо по центру.

— Ого, такий ставний мужчина, український типаж!

— То ви правильно сказали — «ставний»! А це — Борис Іванович Шмигельський, Віктор Іванович Бєльков, Олександр Іванович Щанов… Однак тут присутня не вся Федерація, а тільки ті, хто на той момент був у приміщенні, їх і сфотографували.

— Цікавий момент для мене особисто: Федір Мартьянович був україномовний?

— Можна сказати, що так. Справді, він багато спілкувався російською, проте, сказати б, за тенденцією хилився до української. Сам із Житомира… Був надзвичайно розумною людиною, надзвичайно! Він би ще в нас трудився, проте склалася така ситуація, що… Коли він ішов, я дуже плакала, так, як за жодним іншим керівником.

— Великий був у вас творчий колектив?

— Усього працювало 11 осіб, такий штат тримався впродовж трьох десятиліть, причому не існувало ні ПФЛ, ні прем’єр-ліги. І серед працівників був, наприклад, великий воротар Ідзковський Антон Леонардович, який для мене грав роль ніби наставника — життєвого. Назавжди запам’ятала момент, коли я, з якогось приводу, рюмсала, а він підійшов і сказав: «Клаво, ну, чого ти? Пам’ятай: далі буде ще гірше!» Він мав на увазі, мовляв, не треба перебільшувати актуальні проблеми, зациклюватися на них, то все — дрібниці життя. Ідзковський був значно старший, 1907 року народження (недавно ми пропустили його 100-літній ювілей…), для мене сидіти з ним поруч багато чого значило. Можна сказати, Антон Леонардович був взірцевим чоловіком: порядний, спокійний, розумний, батько трьох дітей (один син, Льоня, також став голкіпером), хороший сім’янин.

— Взірцевий? А як ви поясните таке: чому Ідзковського — поляка за національністю й католика за віросповіданням поминув терор 1937-го? Один колега по «УФ» пояснює це, мовляв, славетний кіпер співпрацював із НКВС…

— На цю тему ми з ним ніколи не розмовляли, чесне слово. Він був дуже стриманою людиною, я би навіть сказала — обережною, цього не відняти… Чи розумієте, які то були часи… Знаєте, з ним не так уже й часто доводилося розмовляти, бо він переважно їздив у різноманітні відрядження.

«ХТОСЬ КОМУСЬ МІГ ДАТИ ХІБА ЩО ПАЛКУ КОВБАСИ»

— У той період до вас заходили відомі гості?

— Заходив, до того ж, часто, тренер «Динамо» Віктор Олександрович Маслов, любитель поспілкуватися, його всі любили. Мені тоді 20 років було, а він, коли заходив до нас, полюбляв торкнутися мого волосся, там, де були завитушки… Маслов мешкав у готелі «Театральному», а наша Федерація розміщувалася навпроти музею Леніна, там стояв двоповерховий будинок, його тепер знесли. Ми займали одну велику кімнату — її ви бачите на тій же фотографії. По тому ми переїхали на Центральний стадіон, займали третій поверх, біля колон ліворуч: там нам дали вже три величезні кімнати, а до штату додався спеціаліст із фінансів.

— Як вам працювалося?

— Ішла на роботу, як на свято. Робота мобілізувала мене, змінювала, прищеплювала відповідальність. Причому за радянських часів так було за всіх керівників. Наприклад, після Мартинюка прийшов Ошенков, ми вже були на стадіоні. Олег Олександрович — людина іншої формації, пітерської: був дуже культурною, високоінтелігентною людиною. Покерував нами чотири роки, й прийшов Фоміних. Уже за Миколи Федоровича в нас був навіть не колектив, а сім’я. Ми після роботи часто збиралися в неформальній обстановці… Якщо за Мартинюка та Ошенкова нічого подібного не було, то за Фоміних спостерігалась інша тенденція. Хоча, підкреслюю, в нас усе було у суворих рамках, на відміну від того, що тоді коїлося по країні: наприкінці 1970-х «бухав» увесь СРСР, од генсека до двірника.

— Чому так відбувалося?

— Не можу відповісти… Хотіла би ще раз наголосити, що у Федерації все було доволі суворо, ось, наприклад, дуже слідкували за вчасним приходом на роботу: якщо двічі-тричі запізнився бодай на п’ять хвилини, тебе позбавляли премії, а вона, на хвильку, становила третину місячної зарплати, тобто рублів 30–40! То тепер у ФФУ інші принципи роботи: там сьогодні можна приходити коли хочеш, і за все це відповідає Микола Черниш.

— Повертаючись до постаті Фоміних: правда, що він на футболі майже не розумівся?

— Неправда. Справді, Микола Федорович більше знався у хокеї із шайбою, у цьому виді спорту вигравав навіть чемпіонат СРСР із юнаками київського «Динамо». Він не був фахівцем у футболі, як Ошенков, так. Але на потрібному рівні орієнтувався й керівником вважався хорошим: мав професійний нюх, розбирався в людях, користувався авторитетом.

— Багатьом він запам’ятався передусім як очільник ФФ, який виступав кардинально проти створення окремого чемпіонату України та незалежної національної Асоціації.

— Я вам хочу так сказати (то ж усе при мені було!): категорично цьому він не противився, проте й «за» теж не був. Ви ж зважте на специфіку часу, він же бачив, куди все хилиться. Фоміних просто поводився обережно.

— А наскільки «обережно» вели себе інші працівники республіканської Федерації? То я про суспільне зло — хабарі…

— У найгіршому випадку хтось комусь міг дати дефіцитну тоді палку ковбаси. Ну, пляшку горілки — й усе. Повірте. Припустімо, коли мені пощастило 1980-го отримати квартиру на Оболоні, я перший час не мешкала в ній: тулилася в мами, а своє житло здавала квартирантам, і тільки за два роки назбирала потрібну суму на меблі!

— Найвищого керівництва то також стосується?

— Безумовно! Й Мартинюка, й Ошенкова, й Фоміних… А вам відомо, як останній помер?.. Перед тим, як піти на пенсію, в нього не стало дружини. А Микола Федорович належав до того типажу чоловіків, які без жінки не можуть нічого: не вміють яйця засмажити, не знають, скільки хліб коштує… Ну, є таке в житті… Так ось, одного дня, коли він був сам не свій, до нього на Саксаганського приїхав Коньков із… трилітровою банкою спирту: вони сіли, розпили частину, після чого Анатолій Дмитрович поїхав, а Микола Федорович упродовж кількох наступних днів потроху цідив із банки. Як розповідав мені особисто його онук, якраз це «сприяло» тому, що Фоміних передчасно спочив.

— Сумно… Опісля ФФУ керували Віктор Банников і Валерій Пустовойтенко — в якому ракурсі згадуєте їх?

— Валерія Павловича — у винятково позитивному. Справді, з одного боку, він був політиком — спочатку міністром Кабінету Міністрів, а згодом прем’єром, тобто в нього не було достатньо часу для того, щоби глибоко вникати у футбол, у наше господарство, однак за нього Федерація працювала без збоїв. До того ж, був приємний момент, не знаний досі: саме за Пустовойтенка за кордон із збірною літали навіть прості працівники, тому я, на шостому десятку, вдосталь наїздилася: була в Андоррі, Словенії (так, тоді, в листопаді 1999-го), Франції, Австрії, Хорватії. За це я йому дуже вдячна… Що ж до Банникова: знаєте, земля йому пухом (тут Клавдія Іванівна перехрестилася. — О. Н.), «про мертвих — або добре, або нічого»… Утім, якщо вже в нас одверта розмова, скажу таке: за Віктора Максимовича все було суцільними понтами. Ми тоді багато втратили.

— Я вже чув щось подібне! Інформація від інших осіб давно переконала мене: якби прем’єрним керманичем незалежної ФФУ була би компетентніша людина, розвал Союзу ми пережили б із меншим шоком… Останнім президентом, із яким ви працювали, був Суркіс-старший…

— Я не дуже й застала його епоху, проте встигла переконатися, що це — людина-творець. Те, що нині в нас відбувається, спричинено діяльністю руйнівника, а за Григорія Михайловича існували інші тенденції. Він, зрештою, Євро-2012 привіз до нас.

«… ЯНУКОВИЧ У ФУТБОЛІ»

— Коли ви востаннє були в Будинку футболу?

— Із роботи, де я пропрацювала 38,5 років, пішла 2003-го, коли пережила інсульт… Відтоді я мало рухаюся, чому також «сприяє» хвора нога. Утім, періодично офіс на Черепановій горі відвідую. Востаннє в лютому.

— Цього року?

— Так… Я прийшла туди перед своїм ювілеєм — 14 лютого, в День Валентина, мені виповнилося 70. І я була настільки вражена тим, що побачила своїми очима… ну, мене то приголомшило! Вам треба збагнути головне: нинішня ФФУ не є Федерацією футболу в звичному розумінні цього поняття, сьогодні це, радше, кримінальна організація… Чому ви посміхаєтесь? Я кажу без жодних посмішок, як є… У мене ж по життю ніколи ворогів не було, бо я зажди кажу те, що думаю.

— А я навпаки помітив, що саме людей отакого типу найбільше не люблять, саме в них проблем завжди багато!

— Я ж не маю ворогів, значить, усе роблю правильно!

— Після приходу до влади Конькова не намагалися повернутися у ФФУ?

— Ні, я вже сказала, що пережила інсульт, я на пенсії, яка тут робота?! Із Анатолієм Дмитровичем я кілька років сиділа в одному кабінеті, наші столи розміщувалися поруч, десь отак — мій, а тут — його (у цей момент Клавдія Іванівна показує місце розташування робочих місць. — О. Н.). А у цілому він пропрацював у Федерації десь півтора десятиріччя: мав посаду тренера, відповідав за КФК. Утім, кажучи «тренер», іду проти правди, бо спеціаліст він так собі: успіху не мав ніде, ні в донецькому «Шахтарі», ні в національній збірній України 1995 року… Ви, до речі, знаєте, як він утратив цю посаду?

— Офіційна версія гласила: «за станом здоров’я». Неофіційно повідомляли, мовляв, не впоравсь із завданням — вивести команду на чемпіонат Європи. Хоча там іще до нього все завалив заслужений тренер СРСР Олег Базилевич.

— Я вам більше скажу — існує ще одна неофіційна версія, правдива: після одного з поєдинків того відбіркового циклу Анатолій Дмитрович хильнув зайвого, то його Григорій Суркіс вигнав із бази й заборонив більше там з’являтися.

— Даруйте, а до чого тут Суркіс-старший? На той момент президентом ФФУ все ще числився Банников. Нестиковка якась…

— Справді, саме так і було, проте Григорій Михайлович уже мав велику вагу в нашому футболі, тож його слово і стало вирішальним. Якраз у цьому конфлікті, до речі, слід шукати коріння того, що сталося буквально за півроку, в травні 1996-го.

— То ви маєте на увазі скандал із створенням ПФЛ, коли Суркісу протистояла група осіб із Федерації на чолі з Коньковим та його правою рукою Чернишем?

— Саме так. Тоді вони програли, проте два роки тому взяли реванш, а нині той же Черниш сидить у Будинку футболу, зробивши собі зарплату 24000 гривень плюс до того отримує різноманітні доплати у валюті. А його донька, котра до футболу не має жодного стосунку, вийшла з декрету й миттєво оформила посаду в бухгалтерії з окладом 9000 гривень — і то в наш, кризовий, час!

— А яка в нього офіційна посада, часом, не знаєте? Бо я так і не зміг зрозуміти.

— Не можу відповісти. У мене є їхній офіційний довідник, однак не впевнена, чи там усе зазначено.

— Тоді, в лютому, коли ви прийшли до Будинку футболу, вдалось особисто зустрітись із Анатолієм Дмитровичем?

— Ні, звичайно! Там сьогодні інші порядки: в кожній кімнаті розміщено камери спостереження, одна з таких стоїть поблизу ліфта, тому Коньков у своєму офісі бачить усіх, хто до нього, на його п’ятий поверх, підіймається.

— Не може бути! І у Фоменка, в 217-му кабінеті, є «жучок»?

— Звичайно… Коли я прийшла, натисла на кнопку ліфта, до мене вискочив такий собі Тихомиров, який із нинішнім главою ФФУ всюди їздить, і почав говорити, мовляв, чого ви прийшли, нас не попередили, Анатолій Дмитрович у відрядженні. Хоча я знала, що він на місці… Після цього я згадала, що в 1980-х у кабінеті Конькова завжди були привідчинені двері: так він спостерігав за всіма, хто, куди, до кого й за чим прийшов… Причому, уявляєте, тепер він не хоче бачити мене — людину, яка врятувала йому життя!

— Це щось нове!

— Було все так… Якогось дня, в 1990-х, ми вчотирьох — я, Коньков, Біденко та Котельников — відпочивали. Випили — хтось трохи, хтось занадто. І якось так сталося, що ми опинилися на залізничному вокзалі, причому ми вдвох із Коньковим. І останній, будучи в не зовсім притомному стані, почав справляти малу нужду безпосередньо на пероні. Тут до нього підійшли двоє працівників вокзалу, спробували його втихомирити, проте він їх послав і зчинилася бійка. Вони так його били, що… У цей момент я підбігла й крикнула: «Не бийте його, він мій чоловік!». Це подіяло, й я відвезла Конькова додому. Проте коли наступного ранку я зателефонувала йому й розповіла все, він відповів: «Даремно ти врятувала мене. Краще би залишила там конати».

— Якась своєрідна зневага до життя.

— Правильно ви сказали — «зневага до життя». Вона притаманна людям із того регіону. Недарма звідти колишній президент країни, на якого Анатолій Дмитрович дуже подібний. Я би взагалі сказала, що Коньков — то Янукович у футболі: та ж манія величі («Мене знають у цілому світі!»), та ж нездатність на добрі справи, те ж невміння досягти вершин самотужки, без сторонньої допомоги. Про його організаторські здібності свідчить ще й такий випадок. Коли Коньков завершував кар’єру гравця, то підійшов до Валерія Васильовича Лобановського (якого я дуже поважаю, а з його дружиною Адою товаришувала) й сказав, що хоче бути начальником команди, тобто обійняти пост, який тоді належав заслуженій людині — Михайлові Михайловичу Коману. Проте Лобановський був проникливою людиною, тож одразу відповів: «Тобі можна бути начальником хіба що тюрми!». Це — вичерпна характеристика.

Олександр НОЙКОВИЧ