Куди веде київська залізниця?

Столичному дербі присвячується

Із залізничної колонії
У 1919 році в постреволюційному Києві, де точилася кривава боротьба за владу, була заснована футбольна команда Желдор. Новостворений колектив був підпорядкований Південно-західній залізниці. Точна дата утворення невідома. Відомо лише, що футбольні команди під протекторатом ПЗЗ існували ще до Першої Світової, проте вони не входили в київську футбольну лігу.
Желдор, переважним чином, укомплектовувався за рахунок службовців та робітників, що жили неподалік від залізничного вокзалу, на Чоколівці та Солом’янці, в так званій залізничній колонії.
Варто зазначити, що у ті часи будь-яке поважаюче себе відомство, підприємство чи організація формували на базі клубу одразу декілька команд – першу, другу, юнацьку, дитячу, команду ветеранів, тощо. Не стала робити виключення і Південно-західна залізниця.
Желдорівські команди різних вікових категорій швидко увірвалися до групи лідерів київського футболу. Проте, нас, звісна річ, цікавить головна команда клубу. Успіхи не змусили чекати і тут. У 1923 році київські залізничники стали чемпіонами Києва. В тому ж році вони прийняли участь у відкритому чемпіонаті РРФСР, де, окрім росіян, грали команди з України та Закавказзя. Зупинити переможну ходу Желдору вдалося лише у фіналі, де кияни програли московській команді, посівши у підсумку друге місце.
В першій половині 20-х років жодна команда у місті не могла скласти конкуренцію залізничникам. І лише з появою Динамо в Києві з’явилася так звана друга сила. Більш того, при комплектуванні складу біло-сині укріпилися футболістами Желдору Бардадимом, Бойко, а також лідером команди Товаровським.
Та повернімося до Желдору. Команда київських залізничників на початку існування не мала власного поля, тому свої матчі проводила на Червоному стадіоні. Оскільки, саме на території цієї споруди нині розташований НСК Олімпійський, можна сміливо заявляти, що Желдор був першим господарем тепер вже найбільшої спортивної арени в Україні.
В той же час в межах так званої залізничної колонії велося будівництво нового стадіону. Відкриття відбулося 2 серпня 1925 року. Протягом двох років у новозбудованої арени не було офіційної назви. В народі стадіон називали Желдором на честь команди, яка на ньому грала. Нову назву дім київських залізничників отримав через два роки. Радянський примітивізм та прояв патріотизму за рахунок онуч дали поштовх до перейменування споруди на Червоний залізничний стадіон. Спеціально під подію стадіон привели до ладу. Проте, куди значуща реконструкція відбулася у 1933-34 роках. Після неї трибуни могли вмістити понад десять тисяч вболівальників.
В той же таки час у Києві будують значно більший за кількістю місць стадіон Динамо для команди, яка вже стала футбольним лідером у столиці УРСР. Та це й не дивно, адже до лав НКВСівської команди поступово переходили кращі футболісти Желдору. Так, у першій половині 30-х залізничників залишили Макар Гончаренко, Михайло Свиридовський, Віктор Правоверов та Олександр Садовський.

Друге колесо
У жовтні 1935 року на дорожньому зльоті фізкультурників ПЗЗ у Києві було організоване товариство Локомотив. Футбольна команда була перейменована. Нову назву дістав і стадіон.
Того ж таки року відбулася остання неофіційна союзна першість серед футбольних команд. Весною 1936 року взяв старт чемпіонат СРСР. Команди були розділені на чотири групи (аналоги сучасних ліг) А, Б, В та Г. Локомотив потрапив до третього ешелону радянського футболу. Суперниками киян були ще вісім колективів. Турнір проводився в одне коло. Залізничники зіграли три матчі вдома та чотири на виїзді. За перемогу нараховувалося три очки, за нічию – два, за поразку – одне. Нуль очок давалося за неявку. До групи Б виходило дві кращі команди. З регламентом того турніру наче розібралися, тепер переходимо до футболу. Тренером Локомотиву став колишній гравець команди Георгій Швецов. Дивно, але значно краще київська команда виглядала у гостьових поєдинках. Всі три домашні матчі залізничники програли. А от на виїзді зачепилися за нічию у Харкові та здобули три очки у грі з бакинським Будівельником, що у підсумку посів друге місце. Кияни ж зайняли останнє місце та понизилися у класі.
Осінній чемпіонат 36-го року команда зі столиці УРСР провела у групі Г. Тут справи у залізничників пішли значно краще – всього одна поразка в п’яти матчах і жодного пропущеного м’яча у рідних стінах.
Повернення до групи В вийшло вдалим. Перед початком сезону команду підсилив один з кращих довоєнних захисників СРСР, екс-захисник московського та київського Динамо Костянтин Фомін. Цікаво, що серед десяти учасників турніру вісім представляли українську республіку. У підсумковій таблиці Локомотив поділив друге-третє місце зі сталінським Стахановцем (так, так, це донецький Шахтар :-))!) Як бачимо вже тоді представники Києва та Донецька йшли ніздря в ніздрю.
Регламент проведення чемпіонату СРСР 1938 року тривалий час не могли затвердити. Остаточне рішення було прийнято 11 квітня, а кількість команд у групі А збільшилася до 26. Таким чином київський Локомотив отримав можливість взяти старт у еліті радянського футболу. З того сезону за перемогу почали нараховувати по два очки, за нічию – одне, за поразку – нуль. Турнір проводився в одне коло, отже кожна команда мала провести по 25 матчів.
Свій дебютний матч у класі найсильніших залізничники провели у Ленінграді проти місцевого Зеніту. Перший млинець глевким не вийшов – кияни перемогли із рахунком 2-1. У перших чотирьох іграх червоно-білі, взагалі, втратили всього очко, зігравши у Москві 1-1 зі Сталінцем. Після того Локомотив зменшив швидкість, але очкову копилку поповнював регулярно. Траплялися звичайно і погроми, як от домашні 0-3 від московського Металурга (майбутнього бронзового призеру) та 2-6 від сталінського Стаханівця, а також гостьові 1-7 від московського Динамо. Та можна стверджувати, що весінньо-літню частину першості столичні залізничники провели на доволі пристойному рівні та трималися у верхній частині турнірної таблиці.
Варто зазначити, що волею жеребу чотирнадцять матчів того сезону Локомотив мав провести вдома. Переважна більшість з них була зіграна саме у весінньо-літній частині чемпіонату. До того ж, в останніх турах на залізничників очікували ігри з командами, що базувалися на верхніх щаблях турнірної таблиці. Тому, не варто дивуватися, що кінцівку чемпіонату друга київська команда відверто провалила.
Проблеми почалися у домашньому матчі із ЦДКА. Після першого тайму кияни вели із рахунком 1-0 і мали надії на вдале закінчення гри з одним із претендентів на чемпіонство. Проте, у другому таймі армійська кіннота розтоптала залізничне полотнище і увезла у білокам’яну перемогу 5-2.
Наступний поєдинок викликає для нас найбільший інтерес серед усіх інших. Суперниками Локомотиву були земляки з Динамо. Перше київське дербі на офіційному рівні відбулося 30 вересня 1938 року. Матч проходив на стадіоні Динамо у присутності 35 тисяч глядачів. Думаю, що цей показник є рекордним у всіх офіційних матчах між різними київськими командами. Цікаво, чи зуміють мешканці столиці збільшити дану цифру 4 березня цього року. Команди вийшли на поле у таких складах.

Динамо: Трусевич, Махіня, Клименко, Гребер, Ліфшиц, Кузьменко, Гончаренко, Шиловський, Лайко, Комаров, Калач.

Локомотив: Кустовський, Фомін, Сухарєв, В. Балакін, Радзівіновіч, Францев, Галкін, М. Балакін, Авраменко, Ф. Кузьменко, Шацький.

От як описала події того матчу газета Червоний Спорт. Номер від 1 жовтня 1938 року.

«...На 5-й мин. с подачи Кузьменко мяч попадает к правому инсайду "Локомотива" Балакину. Он идёт на вратаря "Динамо" Трусевича и с очень близкого расстояния бьёт. Мяч - в сетке. Сенсация! "Локомотив", которому знатоки заранее предсказывали поражение, открыл счёт. Дальнейший ход игры показал, что футбольные прогнозы - вещь очень не точная. В отличие от динамовцев команда "Локомотив" очень напористо ведёт игру, не допуская к своим воротам нападения "Динамо". Только на 30-й мин. Шиловский с 30-метрового расстояния делает великолепный низовой удар, вратарь "Локомотива" Кустовский ловит мяч, но выпускает его из рук, и счёт 1:1. Второй тайм проходит очень серо. "Локомотив" активнее динамовцев, он неоднократно создает очень опасные моменты у ворот противника, но от поражения команду "Динамо" спасают хорошо игравшие Трусевич и Лифшиц. До конца матча счёт не изменился. Удовлетворительно судил Ходак».

Проте, це був останній успіх залізничників у радянській еліті. Київська команда програла шість наступних поєдинків, в половині з них зазнавши розгромних поразок. Останній свій матч в групі А Локомотив провів 12 листопада 1938 року на київському стадіоні Динамо. За матчем спостерігало 5 тисяч глядачів. Суперником киян був Електрик з Ленінграда, команда середини турнірної таблиці. Гості відкрили рахунок на чотирнадцятій хвилині. Але вже за хвилину червоно-білі відновили статус-кво. Останній вищоліговий гол залізничників забив Качкін.
У підсумковій таблиці Локомотив посів пристойне сімнадцяте місце. Але через зменшення кількості команд у групі А з сезону 1939 року київська команда опустилася до групи Б.
Крім виступів у радянській еліті 38-й рік запам’ятався прихильникам Локомотиву ще й грою їхньої команди у розіграші Кубку. Залізничники вже двічі приймали участь у цьому турнірі, проте обмежувалися першим раундом. Третя спроба київської команди виявилася значно успішнішою. На стадії 1/32 фіналу червоно-білі здолали в Сімферополі місцевий Спартак із рахунком 2-1. В другому раунді суперником Локомотиву стали динамівці з Миколаєва. Матч проходив на півдні України, а залізничники здобули перемогу 2-0. Наступним суперником киян стало ще одне Динамо – цього разу з Батумі. Поєдинок в Києві завершився перемогою господарів, і Локомотив вийшов до чвертьфіналу національного Кубку. Там жереб звів залізничників із ще одними динамівцями, ленінградськими. За декілька місяців до цього суперники вже зустрічалися в Києві у рамках чемпіонату Союзу. Тоді матч завершився бойовою нічиєю 2-2. Тепер же стосунки треба було з’ясовувати у місті над Невою.
Поєдинок виявився не менш цікавим, ніж зустріч у чемпіонаті. Після першого тайму кияни були попереду із рахунком 1-0. Але друга сорока п’ятихвилинка перевернула все з ніг на голову. Динамо забило чотири м’ячі, на що залізничники зуміли відповісти лише одним. Нажаль, бодай повторити подібне досягнення Локомотиву в недовготривалому майбутньому так і не вдалося.
Як вже вказувалося вище, сезон 1939 року червоно-білі розпочали у групі Б. Там Локомотив одразу ж осів у середині турнірної таблиці, проявивши себе типово домашньою командою. Залізничники було значно попереду команд, які боролися за виживання, але мріяти про повернення до групи А їм також не доводилося. Після одинадцятого місця в 39-му, було сьоме в 40-му. Доречи, 1940 рік кияни провели під назвою Локомотив Півдня.

Локомотив і «матч смерті»
У 1941 році на територію Радянського Союзу прийшла Друга Світова Війна. Вже у вересні місяці німці захопили Київ. Не всіх футболістів Динамо та Локомотиву вдалося евакуювати. Переважна більшість з них залишилася в місті. У 1942 році за ініціативи директору хлібозаводу № 1 Кордіка та за підтримки німецької влади в Києві була організована команда Старт. Вона була укомплектована колишніми футболістами, що працювали на заводі.
Влітку 1942 року Старт провів десять матчів, сім з них проти команд німецьких та угорських військових частин. В усіх поєдинках команда хлібозаводу здобула перемогу. А гра з командою Flakelf, що відбулася 9 серпня увійшла в історію як «матч смерті». Давайте не будемо дискутувати на тему, чи була ця зустріч смертоносною. Усім і так все відомо – слава Богу в наш час джерел вистачає. Просто задамося питанням, а чому, власне, ті матчі пов’язують виключно з футболістами біло-синіх. Давайте розберемося.
В десяти матчах Старту прийняло участь сімнадцять футболістів. Принаймні, такі висновки можна зробити завдяки афішам, що розклеювалися по місту перед кожним матчем команди. Ось повний список учасників тих легендарних поєдинків.

Юрій Чернега, Михайло Мельник, Михайло Путистін, Георгій Тимофєєв, Микола Трусевич, Павло Комаров, Олексій Клименко, Микола Коротких, Василь Сухарєв, Федір Тютчев, Макар Гончаренко, Володимир Балакін, Лев Гундарєв, Михайло Свиридовський, Іван Кузьменко, Олександр Ткаченко, Сотник.

Троє з цього списку до самого початку війни були гравцями Локомотиву. Це Балакін, Мельник і Сухарєв. Ще четверо захищали кольори залізничників до переходу в Динамо. Це Гончаренко, Свиридовський, Гундарєв та Тимофєєв. До того ж, тренером Руху – ще однієї команди в окупованому Києві – був колишній наставник червоно-білих Швецов.
Тому не варто зводити столичний футбол під німцями до одного лише Динамо. Локомотив у тих зустрічах також був широко представленим.

Депо
Свій останній сезон серед професійних клубів київський Локомотив провів у 1946 році. Залізничники грали у Центральній зоні УРСР третьої групи (аналог другої ліги) і посіли п’яте місце серед десяти учасників. У 1947 році команду було розформовано. З тих пір вона виступає лише в аматорських змаганнях.
Спроба повернути клубу професійний статус відбулася у 1958 році. Начальник Південно-західної залізниці Петро Федорович Кривонос домігся дозволу на відтворення футбольної команди для свого відомства. Проте, республіканська федерація футболу вирішила, що в Києві вистачає футбольних команд і запропонувала змінити місце дислокації клубу. Керівництво ПЗЗ обрало Вінницю. Так утворилася Нива.
А Локомотив продовжує грати серед любительських колективів. При клубі працює відома далеко за межами столиці дитячо-юнацька футбольна школа. Останнім, на сьогоднішній день, відомим її випускником став Олександр Яковенко.