6 січня 2010 07:09
35

Сегодня Валерию Лобановскому исполнился бы 71 год. Помним...

Сегодня Валерию Васильевичу Лобановскому исполнился бы 71 год. Лобановский для киевского «Динамо» больше чем просто великий тренер. Напоминать о его достижениях и успехах излишне. Замечу лишь, что «Динамо» Лобановского выиграло все финальные матчи, в которых участвовало (все же не будем относить к финалам – матч на Суперкубок со «Стяуа»): дважды финал Кубка Кубков, девять раз – финалы национальных Кубков. Пожалуй, самым запомнившимся из них был драматичный финал Кубка СССР-87. Тогда комплекс последних минут не довлел над командой…

«Динамо» (Минск) – «Динамо» (Киев) – 3:3 (2:1,1:2,0:0) по пенальти – 2:4.
14.06.1987. Москва. Центральный стадион имени В.И.Ленина. Облачно. 25 градусов. 75000 зрителей.
Судьи: В.Бутенко, С.Хусаинов, А.Кириллов (все – Москва).
«Динамо» (Минск): Сацункевич, Боровский, Метлицкий, Янушевский, Сокол (Курненин, 80), Зыгмантович, Гоцманов, Деркач (Кистень, 87), Алейников, Шалимо (Гуринович, 56), Кондратьев. Тренер – Иван Савостиков.
«Динамо» (Киев): Чанов, Михайличенко, Балтача, Кузнецов, Демьяненко, Рац, Яковенко, Баль, Заваров, Евтушенко, Блохин (Яремчук, 57; Горилый, 70). Тренер – Валерий Лобановский.
Голы: 1:0 Кондратьев (20), 1:1 Рац (45), 2:1 Зыгмантович (45, с пенальти), 3:1 Алейников (60), 3:2 Кузнецов (63), 3:3 Заваров (90).
Пенальти: 1:0 Метлицкий, 1:1 Демьяненко, 1:1 Боровский (отразил вратарь), 1:2 Михайличенко, 1:2 Алейников (мимо ворот), 1:3 Балтача, 2:3 Курненин, 2:4 Евтушенко.
Предупрежден Зыгмантович.

Драма в Лужниках
В захватывающем дух финале, продолжавшемся без малого три часа, динамовцы Киева победили одноклубников из Минска – 3:3 в игровое время и 4:2 по пенальти – и в восьмой раз в истории своего клуба завладели Кубком СССР.
Хочется думать, что при упоминании об этом матче очевидцы всегда будут ощущать чувство благодарности случаю, позволившему насладиться таким зрелищем. Первое впечатление таково, будто подобных игр не было на наших футбольных полях уже многие годы.
С чем сравнить драму, разыгравшуюся на поле главного стадиона страны? Киевское «Динамо» долго пропагандировало тактический рационализм и в нелучшие для себя дни вдруг столкнулось с помудревшими соперниками. Вот и динамовцы Минска, хоть и вышли на финальный матч под девизом «сегодня или никогда», но отдали преимущество не тотальной атаке, а щиту закрытого тактического варианта. В рядах чемпионов отсутствовал Беланов; не восстановлены скоростные качества многих игроков; наши земляки не могут быть уверенными в своих запасах выносливости. Это означало, что попытка ответить на стратегический ход соперников силовым давлением равнозначна самоубийству. Но и мудрствовать не приходилось: минчане без мяча не переходят средину поля, приглашают маститых соперников поатаковать, намереваясь насыщенной обороной перемолоть непрочные запасы сил чемпионов и завершить дело решительной контратакой.
Кто слышал, как Лобановский сказал на своем тренерском мостике: «Научили на свою голову»? Никто не слышал. Но он мог, должен был произнести это. Особенно после того, когда уже на 20-й минуте матча расчёты динамовцев Минска оправдались самым прозаическим образом. Одна, вторая, третья длинные передачи мяча в разреженные тылы киевского «Динамо» не принесли успеха игрокам в синем, стремглав выскакивавшим из засады. А четвертая – принесла: Сокол оказался быстрее переднего стоппера киевлян Кузнецова, оставшегося без подстраховки, и мяч затрепетал в сетке ворот наших земляков.
Банально, но факт; все же как много значит в футболе исполнительское мастерство?! Не желая пускать в ход прессинг – действенное тактическое оружие против плотной обороны, требующее больших энергозатрат, динамовцы Киева уже в достаточно экстремальной ситуации пытались решить задачу комбинационным розыгрышем мяча и “чистым” обыгрыванием соперников. Венцом этих усилий стал изумительный технический тюк Заварова, когда он на правом фланге атаки не дал мячу опуститься на газон и вторым касанием сделал передачу на дальнюю штангу по такой крутой траектории, что ни защитники минчан, ни их вратарь не могли дотянуться до мяча, а Рац аккуратненько «положил» мяч в сетку, будто яичко в мягкую упаковку.
А разве меньше восторга вызвал на трибунах мгновенный после того марш-бросок динамовцев Минска к воротам Чанова? Судье В.Бутенко виднее, что там произошло в конечной фазе атаки, завершившейся назначением пенальти и голом. Но то, что с обеих сторон ворота были поражены на протяжении считанных секунд и что происходило это на последней минуте первого тайма, повысило шансы матча запомниться надолго.
Вы заметили, что и после перерыва стратегические замыслы соперников не изменялись. Но между тактическим линиями неустанно наступавшего киевского «Динамо» уже возникали опасные разрывы. Минчанам в контратаках стало легче доставлять мяч на ударные позиции, и Алейников довел счёт до 3:1.
В этот момент подумалось: у кого поднимется рука бросить камень в чемпионов лишь за то, что они, изнемогая в атаках, пропускают тяжелые удары? Подобное зрелище на боксерском ринге обдает чувства зрителей обжигающей смесью сострадания и уважения к спортсмену. А когда этот симпатяга таки пробьет брешь в обороне удачливого соперника, зрители поднимаются с мест. Перед лицом неординарного мужества рассиживаться не положено.
Нечто подобное произошло и в этом захватывающем футбольном поединке. Кузнецов, вспотевший от трудов оборонительных, исполнил штрафной в «девятку» с такой непринужденностью, будто для него это такое же привычное дело, как для Раймонда Паулса – перебирать клавиатуру. А то, как на последней минуте основного времени Демьяненко прошел по левому флангу, сделал передачу и Яковенко дважды «расстреливал» цель, загроможденную горой тел соперников, а Заваров после второго отскока нашел для мяча щель в воротах и сравнял счёт – это тема для драматурга шекспировского калибра. В последнее мгновение был срублен под корень жасминовый куст юной хрупкой надежды – и возродилась из пепла ее зрелая сестра, королевской лилией украшающая герб могучего турнирного бойца.
В дополнительное время чемпионы не рисковали добытым, а у соперников, как показалось, уже не оставалось моральных и физических сил спорить с такими союзниками – киевским «Динамо» и фортуной, переметнувшейся на его сторону. Послематчевые пенальти лишь укрепили это впечатление.
Когда дым баталии рассеялся, выяснилось, что в игровое время динамовцы Киева нанесли по воротам минских одноклубников 29 ударов, а соперники ответили 15 ударами. Спортивное счастье не так уж и слепо, как это иногда кажется.
Привет, Кубок СССР! Где ты бродил целый год?

З позавчорашнього дня всі футбольні довідники недійсні. Їх знову треба переписувати. Динамівці Києва, які торік повторили, нині поліпшили всесоюзне досягнення спартаківців. На рахунку наших земляків – двадцять перемог у вітчизняному футболі: дванадцять у чемпіонатах і вісім у розиграшах Кубка СРСР. Двадцята перемога стала відмінним подарунком гравців нинішнього покоління «Динамо» до шістдесятиріччя київського клубу, яке відзначається в листопаді. Немає рації докладно описувати те, що всі справжні болільники бачили недільним вечором по телебаченню. Краще надамо слово тим. хто здобував кубкову славу для «Динамо» у минулому, а тепер виступав у роді найприскіпливіших і водночас найдоброзичливіших глядачів.
Заслужений майстер спорту Антон Леонардович Ідзковський був другим тренером киян 1954 року, коли вони вигріли Кубок уперше: «Гра динамівських клубів столиці України і столиці Білорусії надовго запам’ятаються очевидцям. І не тільки винятковим драматизмом. Фінальні матчі традиційно проходять у безкомпромісній боротьбі. Головне. що суперникам вдалося продемонструвати все. чим нам любий футбол: натхненну колективну гру. високу індивідуальну майстерність, міць атак, винахідливість оборони, завидну витривалість і самовідданість, відчайдушність у кожному епізоді, на будь-якій ділянці поля. В усіх складових футбольного мистецтва кияни дещо переважали суперників, і підсумок двобою закономірний. Та я схиляю сиву голову насамперед перед вольовим настроєм, блискучими бійцівськими якостями моїх земляків. Діяли вони небезпомилково. Але надто вже легко, всупереч логіці розетку подій на полі, дісталася мінчанам значна перевага в рахунку. Перший пропущений м’яч: Кузнецов не помічає ривка Сокола. Другий м’яч пропущено з пенальті, справедливість якого проблематична, хоча в цілому арбітр Валерій Бутенко впорався з суддівством винятково нервового і непередбаченого за сюжетом поєдинку. Третя осічка: Дем’яненко не встигає разом з товаришами по обороні створити штучне положення поза грою. Так рахунок став катастрофічним – 1:3 Тим часом кияни атакували значно більше і різноманітніше. Але відзначилися тільки одного разу. За такого низького проценту використання слушних нагод важко було розраховувати на врятування. Але підопічні Валерія Лобановського здійснили неможливе. Вони заграли ще швидше (звідки сили з’явились?) раз у раз невмолимо повертаючи м’яч до воріт мінчан, і таки добилися свого. У додатковий час ніхто не бажав ризикувати, хоча й толі киями мали помітну моральну перевагу. Мабуть, у тому й полягає одна з таємниць бездоганного тренерського хисту Лобановського, що він здатний розкривати максимум можливостей своїх гравців у найпотрібніший момент. Я сподівався, що, коли справа дійде до пенальті. Чанов обов’язково виручить. Так воно і сталося. Заварова (хоча й не прийнято когось особливо виділяти серед переможців) я вважаю головним героєм матчу. Чанова – центральною фігурою у післяматчевій лотереї з одинадцятиметровими ударами.»
Заслужений майстер спорту Андрій Андрійович Біба – володар Кубка СРСР у складі київського «Динамо» 1964 і 1966 років. Був капітаном команди, коли вона вперше в своїй історії зробила дубль – поклала золоті медалі чемпіонів до кришталевої кубкової чаші: «Дуже хвилювався напередодні фіналу. Всі ми бачили, що наші футболісти ще не оговталися після бурхливих весняних подій на міжнародній арені. Та й з мінчанами навіть у кращі часи ми грали нелегко. Знав, що матч буде напруженим, однак дійсність перевершила всі прогнози. Вдумайтеся: шість забитих м’ячів в основний час, причому три з них – на останніх хвилинах кожного з таймів! Статистикам, звичайно, видніше, але нічого подібного в кубковій історії не пригадую. Згоден з Антоном Леонардовичем про винятковий внесок у перемогу Олександра Заварова, з яким мінчани в рамках правил ніяк не могли впоратися. Ллє в нашому складі не було жодного футболіста, котрий просто відбував би номер на полі. Навіть Іван Яремчук, не готовий ще фізично до подібних навантажень, усі відведені йому хвилини старався щосили. Я звернув увагу, як швидко і винятково точно вводив кожного разу м’яч у гру Чанов. Він тактовно підганяв товаришів, наче віддавав їм свою енергію. Олег Кузнецов сторицею розплатився за власні помилки в захисті, забивши красень-гол зі штрафного, вважаю, що той м’яч став у психологічному плані вирішальним. Мінчани розгубилися і вже не отямилися до кінця. Дуже вдало вступив у гру молодий Володимир Горілий. У підстраховці він добряче допоміг завжди врівноваженому Сергію Балтачі. Анатолій Дем’яненко розпочав атаку киян на 90-й хвилині. Передача з лівого флангу знайшла Павла Яковенка, котрий також провів не найкращу свою гру, однак вирішальної миті діяв натхненно, зробив два точних удари підряд правою і лівою ногою в неймовірній метушні в штрафному майданчику суперника, створивши передумови для мажорного заваровського акорду. Дуже активними, мобільними були Вадим Євтушенко і Андрій Баль. Зрілим майстром зарекомендував себе Олексій Михайличенко, що вперше виступав у фіналі. Малопомітним здавався Василь Рац. Однак він так приспав пильність мінських захисників, що вони проґавили його ривок на досконалу за технічним виконанням, тактично нестандартну передачу Олександру Заварова, коли рахунок було зрівняно вперше.»
Заслужений майстер спорту Стефан Михайлович Решко, володар Кубка СРСР у складі київського «Динамо» 1974, 1978 років: «Коли я бачив на телеекрані засмучене обличчя свого товариша Олега Блохіна, що виступав нині у шостому фінальному матчі, я пригадав перший Олеговий фінал 1973 року. Тоді молодого, але вже визнаного лідера наших атак тренер Олександр Севідов поспішив замінити, і за сорок секунд до кінця основного часу. «Арарат» зрівняв рахунок. У додатковий час Блохін уже нічім не міг допомогти команді. Він страшенно переживав ту невдачу... І от історія до деякої міри повторилася. Олег у грі з мінчанами діяв блискуче, був одним з кращих на полі, проте далася взнаки стара травма... На початку другого тайму Олег сів на лаву запасних. Утім «сів» сказано неправильно. Лідер команди, її визнаний ватажок не міг всидіти на місці ані хвильки. Я дуже вдячний операторові і режисерові, що так майстерно показували нам Блохіна, всю гаму переживань, та емоцій на його обличчі, в його нетерплячих рухах біля кромки поля, в його застиглій у відчаї постаті, коли спливала остання хвилина основного часу... І знов, як чотирнадцять років тому, все змінилося за сорок, точніше за 32 секунди до свистка. Тільки тепер змінилося на добре. Ні, Олег Блохін, кращий радянський кубковий бомбардир усіх часів, не залишав борні. Він був з друзями на полі до переможного кінця. 3:3 – після 120 хвилин і 4:2 на користь киян по пенальті – такий підсумок футбольної драми в Лужниках 14 червня 1987 року.»

 

 

Георгій Кузьмин, «Київська правда»
Валерий Мирский, «Вечерний Киев»

ВЕЧНАЯ Память ВАМ, Валерий Васильевич!!!