Черников, сын Черникова

СТАРШЕ покоління пам'ятає Валерія Черникова, гравця київського "Динамо" кінця 80-х років, як одного з найперспективніших футболістів України. Технічному футболістові пророкували велике майбутнє і ставили в один ряд з такими видатними гравцями, як Безсонов. Але на одному з тренувань сталося непередбачуване - складний перелом ноги, тривале лікування, ігровий спад, психологічний надлом і вимушене завершення ігрової кар'єри…

Син Валерія - Володимир - пішов стежинами батька, засвітившись у київському "Динамо". За статурою не схожий на батька, високий на зріст, Володя свого часу подавав надії, що у перспективі може зрости у висококласного гравця. Однак він зазнав травми, на щастя, не такої серйозної, як батько, але вона все одно внесла корективи у життя молодого футболіста, адже їхні з "Динамо" шляхи розійшлися. Утім не варто засмучуватися - нещодавно Володя відсвяткував лише двадцять другий день народження й у нього ще все попереду. Мій співрозмовник Володимир Черников, відомий за виступами в київських "Динамо-2" та "Оболоні".

УЧНІ БАТЬКА - ПАРТНЕРИ ПО КОМАНДІ

- Як на твоє бажання стати футболістом і на становлення як гравця вплинув батько, у минулому відомий футболіст київського "Динамо" Валерій Черников?

- Він - кваліфікований гравець та фахівець дав мені дуже багато. Завжди мені допомагає, проте поради дає обережно - хоче, аби у житті я сам ухвалював рішення. Завжди мене підтримує, дає іноді "по шапці", щоб я не розслаблявся та не зазнавався. Це дуже важливо, особливо, для хлопця мого віку. Нині, не дивлячись на те, що працює, - відвідує матчі, контролює. Руку тримає, як кажуть, на пульсі. До його настанов та порад завжди прислухаюся. Щасливий, що мені є з ким порадитися.

- Пам'ятаєш той період, коли він грав?

- Трохи пам'ятаю період, коли він грав у Словаччині. Ще - матч "Динамо" (Київ) - "Динамо" (Біла Церква). Батько грав у одній команді з Вадимом Лазоренком, який нині тренує чернігівську "Десну", та Олегом Федорчуком, який очолює "Нафком-Академію" (Ірпінь).

Після травми він працював тренером, тренував Сергія Конюшенка, я тоді вчився у третьому класі, нещодавно із Сергієм грали в одній команді.

Тато на той час був не так функціонально готовий, проте його всі любили. Після Словаччини, ми повернулися до Києва і батько припинив активні виступи. Нині виступає за ветеранів "Динамо". Відтоді, як з 1984 року він почав грати в київському клубі, збереглося багато газет, різноманітних вирізок. Батькова мати, моя бабуся, завжди слідкувала за ним, усе ретельно зберігала. На жаль, відео на той час не було, тому запису батькової гри для історії у нас немає. Приємно, коли його на вулиці впізнають, а коли називаю своє прізвище, мене запитують, чи не син я Валерія Черникова.

ЕМОЦІЙНІСТЬ НА ПОЛІ - ПОДАРУНОК У СПАДЩИНУ

- У чому різниця між тобою та батьком, в ігровому плані?

- Як гравці - ми з ним різні. Він був "лівшею", я ж, навпаки, краще граю правою ногою. Та й за статурою ми різні, виступаємо на різних позиціях. Але щодо емоційності, то ми тут подібні; ні він, ні я не приховуємо емоцій. На полі не можу бути флегматиком. На полі - я злий. Мені до вподоби володіти м'ячем. Починав переднім оборонцем, однак завжди тяжів до гри попереду - у нападі. Нині, в "Оболоні", мені подобається, адже я граю на позиції опорного півоборонця.

- Розкажи про перші твої кроки у футболі.

- Перша команда (мені було шість років) - київський "Локомотив", а тренер - Леонідов. Проте по-справжньому першим учителем вважаю Валерія Івановича Іванова, до якого потрапив у дев'ятирічному віці. Потім, з 1992 року, тренувався у Лисенка. У п'ятнадцять мене почали залучати до "Динамо-3" і за рік я уклав першу професійну угоду з київським "Динамо". Мене поставили на позицію переднього оборонця, а потім Віктор Зуєв почав загравати мене за "Динамо-2".

Однак зазнав кількох травм, через які не зміг закріпитися у другій динамівській команді. Час од часу грав у Онищенка, тож частіше почав грати у Єськіна, де набував ігрової практики. Два роки тому мав можливість пограти за кордоном, у чеському "Синоді". Команда тоді завоювала право виступати в Кубку Інтертото. Проте на той час у Європі були повені, та й чеський клуб не зміг домовитися з динамівським керівництвом. Отже, перехід не відбувся.

Президент клубу Ігор Михайлович Суркіс хотів, аби я залишався під наглядом клубу, тому тренувався спершу в "Арсеналі", а згодом перейшов до "Оболоні", в серпні минулого року підписавши орендну угоду. Колектив там дуже хороший, немає легіонерів. Вважаю, що це добре. На жаль, через травми грав з перервами.

- А бажання?

- Бажання у мене лише одне - грати у футбол, головне - не сидіти в запасі. Нині для мене найважливіше - це постійна практика.

В "ДИНАМО" ПРОБИВАВСЯ НОГАМИ І... РУКАМИ

- Як поєднував навчання і футбол?

- За сімейною традицією, став футболістом. Пам'ятаю випадок із дитинства. У пам'яті на той час були свіжі спогади про батькову травму і мене, маленького хлопчика, запитали: "Ти хочеш стати футболістом?", - на що я відповів: "Ні, там по ногах б'ють" (сміється). Спочатку я просто грав, а по-справжньому полюбив футбол у "Динамо-3" і зрозумів - це необхідна частина мого життя.

Я вступив до гімназії з поглибленим вивченням філології № 153 ім. Пушкіна. Дуже багато приділяв уваги заняттям, прочитав безліч літератури. Приклад батька показував, що треба мати дві спеціалізації. Мені легко давалися іноземні мови. Потім вступив до Інституту фізкультури, який минулої весни закінчив. Вступивши до вузу, мені довелося поєднувати навчання і футбол. Викладачі ставилися з розуміння, та й я, у свою чергу, старався.

Відверто кажучи, світогляд людини, яка закінчила вищий навчальний заклад, зовсім інший, ніж у тієї, яка має лише середню освіту. Я дуже важко "входив" у колектив "Динамо". Хлопці звичайні, а тут, уявіть, приїжджає на тренування синок відомого гравця, з дипломом, при краватці! Спершу мені було нелегко, мав багато бійок з хлопцями. Найбільше - з Євгеном Сухиною, а тепер ми друзі. Завдячуючи гімназії, мені легко було вчитися в Інфізі. По закінченні вузу маю спеціальність - дитячий тренер по футболу.

ЛОБАНОВСЬКИЙ ДАЄ ОДИН ШАНС

- Розкажи, будь ласка, про те, як відбувся злам у твоїй кар'єрі і ти залишив "Динамо".

- Це було взимку, здається, 2001 року. Валерій Васильович Лобановський залучив мене до зимових зборів із основною командою. Ми грали "двосторонки". На мене почали звертати увагу, я тренувався в команді разом із Белькевичем. Мав їхати на Кубок Співдружності, запрошували до "молодіжки". Навантаження збільшилися. Кості у мене великі, а от м`язи - навпаки. Я потягнув м`яз і мені довелося лікуватися майже місяць. Поки відновлювався - пропустив півсезону. Потім не набув необхідних кондицій, на колишній рівень було важко виходити. Правду говорять: Лобановський дає лише один шанс, тоді й був мій шанс. Доля Лисицького чимось схожа на мою, нині він у "Чорноморцеві", так і не закріпившись у київській команді. У "Динамо" судилося грати не всім. Нині задоволений своєю долею і бачу великі перспективи.

- Які саме?

- Хочу пограти в Європі, пожити там. Сховатися від уболівальників (сміється). Я єдина дитина у сім'ї, трохи, зізнаюсь, егоїст. Люблю, коли мене люблять. Хочу побачити світ, заробити грошей. Це - досить-таки важливо.

- Є конкретні пропозиції?

- До Європи потрібно їхати вже сформованим футболістом. Там для легіонерів жорсткіші умови і сприймають їх не так, як у нас. Мав шанс поїхати до Чехії, у "Синод" - і за позицією їм підходив, але він змарнований. Минулої зими керівники "Динамо" натякнули, що мені потрібно підшукувати іншу команду. І, чесно кажучи, у слабших клубах краще можна заграти. "Динамо" не прощає помилок, у першу чергу, собі і від початку готує сильну команду. Навіть у Чехії цінують динамівську школу. При слові "Динамо" ставлення різко змінюється.

- Розкажи про своє життя-буття в останньому українському клубі - "Оболоні".

- До цієї команди потрапив у той час, коли вона вийшла до вищої ліги. Дебют сезону видався непоганим. У матчі "Оболонь" - "Динамо", який завершився нічиєю - 1:1, я віддав голеву передачу Ігорю Продану. Усе йшло нормально. Але у зимовому антракті, наприкінці зборів, у команді з`явився Ігор Скоба і йому почали більше довіряти, а я рідше почав з'являтися на полі.

Наприкінці минулого сезону я грав у матчах проти "Чорноморця" й "Іллічівця". На початку нинішнього сезону почав прилучатися до атаки, не забуваючи, однак, про оборону. І наче було все непогано, але я не забивав. У кількох матчах у вирішальних моментах, не використовував чудові нагоди для взяття воріт. У цей час Міщенко почав забивати і я не потрапляв до "фартового" складу. Чогось мені не вистачало… А потім був перший гол в офіційних матчах за "Оболонь" у ворота "Ворскли-Нафтогаз". Для мене це - дуже важливий момент.

- Як батько сприйняв негативний момент у твоєму житті?

- Тато не виказував емоцій. Він - фаталіст, усе списує на долю. Говорить: якщо повинен стати футболістом, - станеш. Відчував, що він підтримує мене, але про це ніколи не говорили, а переживали разом.

- Ти одружений?

- Зустрічаюся з дівчиною, яку звати Аліна. Особистим життям задоволений. Відчуваю її підтримку і підтримку батьків.

МАМА - СІМЕЙНИЙ ДИПЛОМАТ І ПОРАДНИК

- Твій батько - футболіст, а потім і ти вирішив піти цим шляхом. Як до цього поставилася мати?

- Маму я дуже люблю. Однак у дитинстві був вередливою дитиною, попсував їй, як-то кажуть, чимало нервів. За часів активних виступів батько нечасто бував удома. Однак у сім'ї мав беззаперечний авторитет, при ньому я завжди був слухняним.

Мама, Маріанна Юріївна, повсякчас була своєрідним посередником у спілкуванні між мною і татом. Ми з ним - мовчуни. І якби не мама, то тривалий час могли б не спілкуватися. Однак, не тому, що, скажімо, сварилися, а просто така у нас вдача.

- Хто мати за фахом?

- Вона закінчила університет імені Тараса Шевченка,за спеціальністю - біохімік. А коли навчалася в республіканському спортінтернаті (займалася плаванням) познайомилася з моїм татом.

Мама завжди може порадити, підтримати. Вона - емоційна і дуже переживає за мене. Коли я приходжу після матчу злий, вона хвилюється за мене.

- Ти - син відомого футболіста. У житті це допомагало чи заважало?

- По-різному. Був час, коли говорили: ось син Валерія Черникова, "татків синочок". Мене сприймають не як особистість, а через призму батька: як "сина зірки". Через це я не міг нормально спілкуватися. Нині молодь забуває старше покоління гравців і більше сприймає сучасних футболістів. Тепер вже чую: "А виявляється, у тебе ще й батько був футболістом!" Це вже для мене приємніше.

Допомоги від того, що я син Валерія Черникова, зовні не було. Якби це допомагало, не міг би сказати з упевненістю, що тим, чого досяг, я завдячую собі. Ніхто мене не "підсаджував".

- Чим батько нині займається?

- Бізнесом, конкретніше - не знаю.

ВІН - ЩЕ Й ПОЕТ!

- Маєш хобі?

- Подобаються пісні. Сам пишу вірші. Захопився цим три роки тому. А вже нині мої пісні на студіях у демо-варіанті. Це - моє хобі, моя радість. Потрібно ж іноді відволікатися від футболу! У групі "Чотири королі" маю друга - Борю Таршиса. З ним ми планували спільний проект, де мають бути і пісні на мої вірші. Розумію, це нестандартно для футболіста. Нот, на жаль, не знаю. Але кажуть, слух маю непоганий. Люблю музику, гітару.

P.S. Зараз Володя залишив Київ і вирішив спробувати свої сили у команді першого російського дивізіону "Орел".