"Вернидуба купили за 30 тысяч долларов". Как "Зенит "провернул трансферы пятерых украинцев задолго до Ракицкого

Леонід Якович розповів, скільки коштували Зеніту трансфери українців, кого з гравців довелося кодувати від алкоголізму і яким чином його самого занесло у Північну Пальміру.

Сумка і 300 тисяч доларів

– Леоніде Яковичу, хто був ініціатором вашого запрошення в Зеніт?

– Анатолій Бишовець. З Анатолієм Федоровичем ми були знайомі ще по збірній СРСР – він запрошував мене працювати з воротарями національної команди. Пам'ятаю, як готував хлопців до ключового матчу відбіркового циклу Євро-1992 з Італією. Ось ще в той час ми зрозуміли, що у нас із Бишовцем багато спільного: обидва з України, грали в один і той же час, та й погляди на футбол схожі.

Напевно тому Анатолій Федорович, повернувшись із Кореї і очоливши Зеніт, згадав про мене. Я в той час тренував запорізькій Металург. Був усім задоволений. Але Зеніт – це інший, більш якісний рівень. Команда з історією, інший чемпіонат. Тож хробак сумніву мене не гриз – відразу прийняв пропозицію.

– Чесно кажучи, вибір Бишовця все одно дивує. Земляки – це добре, але ж ви після збірної СРСР не бачилися, напевно, років п'ять.

– Я добре знав кухню пострадянського футболу. Анатолій Федорович через роботу в Кореї з останніми нюансами цієї кухні знайомий не був – випав на кілька років і не варився в цій системі. Плюс, не забувайте, що у Бишовця було чимало ворогів – багато хто ставився до нього вороже. Мені ж Бишовець довіряв. Тому й довелося виконувати в Зеніті особливі доручення. У великому футболі багато специфічних питань.

– Специфічні питання – двозначне словосполучення. Тому що тут можна припустити і якісь непорядні доручення на кшталт роботи з суддями, договірних матчів і так далі... Можете розшифрувати?

– Відразу скажу, що Зеніт Бишовця не брав участі ні в одному договірному матчі – про це навіть не можна було заїкатися! За це я відповідаю! Анатолій Федорович – один із небагатьох тренерів на пострадянському просторі, який не брав участі в таких закулісних операціях. Я дуже багато років пропрацював у радянському футболі, знаю, про що кажу. Таких чистих у цьому плані тренерів, як Бишовець, можна перелічити на пальцях однієї руки.

У радянському футболі, а потім у російському та українському, була своя система. Якщо ти в неї не вписувався, система тебе викидала. Ви навіть не можете собі уявити, скільки я знаю закулісних справ. Але оскільки у футболі і сам не безгрішний, не маю права про це говорити вголос навіть зараз. Щодо цього є приказка: "Хто живе у скляному будинку, камінням не розкидається".

– Тоді розкажіть про секретні доручення, які вам довіряв клуб.

– Зеніт був зацікавлений в одному виконавцеві. Футболіст провів хороший сезон і став об'єктом уваги ще й цілого ряду московських команд. Мені доручили провести переговори щодо переїзду футболіста у Санкт-Петербург. Я вилетів в одне південне місто...

– Із сумкою грошей?

– Саме так. У сумці лежали 300 тисяч доларів – на ті часи дуже велика сума. Я повинен був домовитися про перехід і з самим гравцем, і з керівництвом клубу – належало ще й тренера переконати. Пам'ятаю, коли мене ніхто не зустрів в аеропорту, пережив кілька неприємних хвилин. Потім виявилося, що стався технічний збій – переплутали час мого прильоту. Сяк-так із сумкою дістався до місця призначення.

– Якими були підсумки переговорів?

– Питання вирішили позитивно. Із тренером команди я перебував у дуже хороших стосунках – світ футболу тісний. Переконав у розмові і гравця – довелося навіть поспілкуватися з його дружиною. Головним аргументом, звичайно, були гроші у сумці, яку я привіз.

Тоді, у другій половині 90-х, не тільки у футболі було багато обіцянок. Але обіцяти одружитися – не означає, що завтра ти підеш під вінець. А тут, висловлюючись без натяків, гроші були викладені на бочку. А якщо гроші взято, можна особливо не хвилюватись – футболіст перейде у твою команду.

– Той футболіст вартував витрачених на нього зусиль?

– Так, він потім відіграв багато років в основному складі Зеніта (за версією "Футбол 24", мова йде про Олександра Горшкова, який у Зеніт перейшов із Жемчужини (Сочі) в 1997 році. А у 2003-му, у віці 33 років, дебютував за збірну України, забивши розкішний гол збірній Іспанії).

"У Шахтарі завжди так святкуємо перемоги"

– Скільки українців перейшли в Зеніт з вашої подачі?

– П'ятеро – Сашко Бабій, Рома Максимюк, Юра Вернидуб, Гена Попович і Костя Димарчук.

– Команда дійсно потребувала такого докорінного оновлення складу?

– Коли ми вирушили на перший збір до Португалії, відразу стало зрозуміло, що Зеніту потрібно зміцнюватися – колишній склад не відповідав поставленим перед командою завданням. Я зі свого боку запропонував півдюжини кандидатур. Українських хлопців.

Роман Максимюк

Пам'ятаю, приїхав на контрольну гру Рома Максимюк і так пробігся краєм, що вся команда не могла його наздогнати. Відразу стало зрозуміло, що він нам потрібен. До того ж Роман обійшовся Зеніту в невелику трансферну суму. Як, втім, і всі інші українці.

– Бабія через його пристрасть до "зеленого змія" в Україні тоді вже списали?

– Його списали не один раз. Із Сашком я був знайомий по тернопільській Ниві – тренував її нетривалий час. Трохи згодом через порушення спортивного режиму Бабія відрахував звідти Леонід Буряк. При цьому Олександр був хорошим захисником, і його незабаром взяли у Шахтар. Але довго працювати з ним не змогли – через все ті ж гріхи "попросили" з команди.

Я забрав його в запорізький Металург. У мене він грав нормально, Бабія знову повернули в Шахтар. Але в Донецьку він вкотре взявся за старе, і на момент запрошення в Зеніт "гірники" на нього вже не розраховували.

А в Пітері Сергій Попов якраз захотів повернутися в Шахтар. Причому у нього був категоричний настрій – дав зрозуміти, що не хоче грати в Зеніті. Ось Бабія і обміняли на Попова з певною доплатою – про фінансовий бік угоди я не в курсі.

– Правда, що Бабій напився після першого ж офіційного матчу, коли Зеніт переміг Спартак, причому наприкінці "доходив до кондиції" напару з охоронцем бази?

– Було й таке. Вранці Бишовець як глянув на Сашка, відразу ж вирішив відрахувати з команди. І мені з хлопцями дуже довго довелося вмовляти головного тренера, щоб він змінив своє рішення. Найцікавіше, що Бабій своєї провини зрозуміти не міг. Казав, що в Шахтарі вони завжди так перемоги святкують. Потім, нарешті, зрозумів. Бишовець поставив умову: залишаєшся, тільки якщо тебе "зашиють". Саша погодився.

Олександр Бабій

– За час вашої роботи в Зеніті ще когось із українців "зашивали"?

– У Пітері таким "гусаром" був тільки Бабій. А в командах, де я працював, таких "хрещеників" було чимало.

– Хтось із українських футболістів дивувався, коли отримував від вас пропозицію перейти в Зеніт?

– Вернидуб мені взагалі спочатку не повірив. Я йому подзвонив напередодні новорічних свят. Юра був 31-річним капітаном запорізького Торпедо, команда посідала останнє місце в чемпіонаті України. Але я мав упевненість, що Вернидуб у Зеніті заграє.

Юра, до речі, обійшовся нам всього в 30 тисяч доларів – така у нього була прописана в контракті сума відступних. Тоді дуже порядно повівся заступник генерального директора заводу, який спонсорував Торпедо – не став нам викручувати руки. А те, що Юра – природжений лідер, я й так прекрасно знав. Незабаром він став капітаном Зеніта.

– У Поповичі ви теж були впевнені?

– Гена тоді мотався між Донецьком і Кривим Рогом. Останні два сезони провів у Кривбасі. Я, тільки-но приїхавши у Пітер, подивився на команду і сказав Бишовцю: "Щось тут багато ліліпутів". Тож запропонував взяти атлетично складених хлопців – Бабія, Максимюка, Поповича. За Гену Зеніт заплатив, якщо не помиляюся, 70 тисяч доларів.

– А ось Димарчук, запрошений вами з Одеси, не заграв.

– Знаєте, якщо футболіст хоча б в одному матчі приніс команді відчутну користь, отже з його запрошенням не прогадали. Я пам'ятаю гру Зеніта проти Торпедо. Після першого тайму програємо 0:2. Поступаємося безпросвітно – москвичі могли за перший тайм і п'ять м'ячів нам покласти.

На другий тайм Бишовець випускає Костю. У юності, паралельно з футболом, Димарчук займався боями без правил, причому – на серйозному рівні. Це наклало свій відбиток – він був дуже самовідданим на полі. Можна навіть сказати, відчайдушним.

Вже на перших хвилинах другої половини зустрічі Костя пішов у жорсткі зіткнення, зробив кілька підкатів. Торпедо швидко спустило пару – я такого давно не бачив у футболі. Спочатку ми відіграли один м'яч. За п'ять хвилин до кінця зустрічі зрівняли рахунок. А на останній хвилині Гена Попович забив переможний гол. Виграли 3:2!

Звичайно, далі у Димарчука не пішло – все-таки за своїми технічними і тактичними можливостями він був гравцем не дуже високого класу. Але боєць – до мозку кісток.

– Незабаром Бишовець поїхав у Москву – прийняв збірну Росії. Чому вслід пішли і ви?

– Міг залишитися в Пітері. Але подзвонили із запорізького Торпедо, запропонували очолити команду. Якраз хотів повернутися до самостійної роботи – поганий той солдат, який не мріє стати генералом. У Зеніті отримував 3 тисячі доларів, у Торпедо запропонували в три рази менше. Сім'я мене не зрозуміла.

І, як з'ясувалося, це рішення було не найкращим – у Торпедо почалися фінансові проблеми, команда вилетіла з Вищої ліги. А я незабаром полетів до Китаю, де відпрацював майже п'ять років. Тренував у Піднебесній збірну однієї провінції. Зовсім маленької за китайськими мірками – з населенням 80 мільйонів жителів. Але це тема для окремої розмови.

Максим Розенко, спеціально для Футбол 24