"Лобановский подпевал "Крещатик". Почему Павел Зибров болеет за "Шахтер" и когда в последний раз сбривал легендарные усы

Інтерв’ю "Футбол 24" із культовим естрадним співаком, Народним артистом України Павлом Зібровим – про сентименти до Шахтаря, спілкування із зірками Динамо і… поцуплені штани.

Павло Зібров – це глиба і епоха. У 90-х на слуху були його хіти "Хрещатик", "Марина", "Мертві бджоли не гудуть" та багато інших. Роки йдуть, змінюються покоління, проте Зібров – вічно молодий і досі присутній у медіа-просторі. Приміром, кілька днів тому він зробив розкішний подарунок футбольному клубу Миколаїв – комплект футболок із власним зображенням. Середнячок Першої ліги хоча б на коротку мить опинився в епіцентрі уваги футбольної України.

Для "Футбол 24" це стало приводом, щоб поспілкуватися із Павлом Зібровим про його точки дотику із футбольною сферою.

"Якби Шахтар приймав Ліон у Донецьку – переміг би"

– Павле Миколайовичу, серед зірок шоу-бізу є ті, хто захоплюється футболом – Фоззі, Ярмак, Положинський, Рибчинський…

– А ще – Петро Мага.

– Безперечно. А які стосунки із футболом у вас?

– Пасивні (Усміхається). Мене важко назвати фанатом футболу. Хоча по телевізору можу переглянути деякі матчі Вищої ліги, чемпіонатів світу та Європи. Здебільшого це поєдинки, де є гра найвищого ґатунку.

– Останній матч, який подарував вам море емоцій?

– Це матч Шахтар – Ліон, який, на жаль, закінчився нічиєю 1:1. Наша команда відкрила рахунок і ми собі думали: все, вже вийшли у наступний раунд. Але потім пропустили – це було для мене дуже сильним розчаруванням.

Хоч я киянин і, здавалося б, потрібно вболівати за Динамо, проте більше підтримую Шахтар. Вже багато років ця команда – №1 в Україні. Але найбільше мені імпонує, що вони вже 4 роки – у приймах, однак продовжують демонструвати високі результати.

Не мають своєї бази, не мають свого стадіону, свого вболівальника. Ви ж розумієте, яке значення мають рідна хата, кімната, підлога, кухня і все інше. Якщо б Шахтар приймав Ліон у Донецьку (українському Донецьку!) – переміг би однозначно. Я впевнений у цьому. Своє поле, травичка, трибуни – це дуже важливо.

– А чи пригадуєте, коли востаннє дивилися матч із трибуни стадіону?

– Я побував на матчі Десни, яка виходила у Прем’єр-лігу, і став для цієї команди фартовим талісманом (Усміхається). Вони дізналися, що я маю у своєму репертуарі Гімн України – записав його із симфонічним оркестром. Декілька разів мав нагоду виконати наш Славень під час урочистостей. Пішли чутки, що Павло Зібров достойно співає Гімн України в оперному форматі.

Отож я приїхав на запрошення Десни – у той день вони перемогли Зірку з рахунком 4:0. Завдяки такій фартовості чернігівці продовжують мене запрошувати на важливі домашні матчі. Останнім часом я не бував на стадіоні – холодно. Не отримую того задоволення, коли падає дощ або сніг.

– Не тільки ви. Наші стадіони порожніють з кожним роком. Як підняти відвідуваність матчів – ваша ідея?

– Така прикра ситуація не тільки у футболі, але й у шоу-бізнесі. Раніше народ бігав і на концерти, і на матчі. Зараз же телебачення, інтернет, соцмережі відбирають живого слухача і глядача. Така особливість сучасної епохи. Це справді зручно: натиснув кнопочку – і вже дивишся найкращі матчі світового рівня. Або концерт Тома Джонса (британський поп-співак, – "Футбол 24"). Хоча я переконаний: якщо Том Джонс прибуде із концертом в одну із країн ближнього зарубіжжя – зберуся і поїду. Живйо – то є живйо (Сміється).

А ще відвідуваність футбольних матчів залежить від того, наскільки якісно грає команда. Навіть на одного, але дуже яскравого футболіста можуть ходити, щоб подивитися: а що він витворить цього разу. Іноді одна людина спроможна зробити матч.

"Лобановський знав, хто такий Павло Зібров"

– З ким із відомих футболістів ви знаєтеся?

– Я товаришую із Олексієм Михайличенком вже упродовж останніх 25-30 років. Він не змінюється. Льоша – такий же худенький, молоденький, швидкий, смішний. Завжди – з анекдотом, з усмішкою. Крутий хлопець!

З Ващуком часто перетинаємося на якихось тусівках та урочистостях. Бачимося, спілкуємося, відпочиваємо. Стара гвардія! А от з молодих футболістів я не знаю нікого. Можливо, покоління таке. Зовсім інші інтереси.

– Які у вас спогади про велике Динамо епохи Лобановського?

– Ото ви починаєте "вспоминать" (Сміється). Тодішнє Динамо – це була гордість. Я перетинався із Блохіним, Хлусом та багатьма іншими гравцями цієї команди. Що вам сказати? То була школа Лобановського. Як і в будь-якій іншій професії, знаходяться люди, що вміють запалювати інших. Зірка Лобановського горіла упродовж трьох десятиліть. Сподіваюся, що Динамо колись повторить досягнення тієї епохи.

Зараз мені імпонує Маркевич. Сильна, вольова, розумна, талановита людина. Прикро, що він останнім часом перебуває у затінку.

– Повертаючись до Лобановського… Чи поталанило вам зустрітися із Метром? І, можливо, тоді ви цікавилися футболом трохи більше?

– У 70-х, коли ще навчався, я й справді частіше ходив на футбол. Серед пацанів це було модно. А потім розпочалася музична кар'єра, гастролі – стало не до футболу. Щодо Лобановського, то ми, звичайно, були знайомі. Нерідко перетиналися на якихось урочистих подіях. Він знав, хто такий Павло Зібров і знав пісню "Хрещатик", підспівував.

– Ваша найзаповітніша футбольна мрія?

– Зараз із вами поділюся. Я мрію заспівати Гімн перед початком якогось важливого матчу на найкращому стадіоні Європи – "Донбас Арені". У Донецьку, який повернеться до України.

А ще мрію, щоб у фінал Ліги Європи вийшли Динамо та Шахтар. Пригадуєте сезон, коли у цьому турнірі синхронно перемагали Шахтар, Динамо і Металіст? Це було справжнє свято українського футболу. Хочеться повторити. Я розумію, що це лише мрія, але ж мрії іноді здійснюються.

От як у випадку з футбольним клубом Миколаїв. Мені зателефонували і запропонували такий варіант із футболками. Я погодився. І подивіться, як ми зараз оживили цю команду. Про неї заговорили всі. На мою думку, у спорті потрібно займатися ще й просуванням, піаром, нагадуванням про себе.

– "Мертві бджоли – не гудуть"…

– Колись давно ми написали цю пісню із Юрієм Рибчинським. Півроку тому мені запропонували зробити ремікси на кілька моїх найпопулярніших пісень, зокрема на "Мертві бджоли не гудуть". У такому, знаєте, дискотечному, драйвовому стилі. І справді, оновлені версії пішли в маси.

Пригадую, колись мені зателефонувала шанувальниця, старша жінка із Канади. "Пане Павле, ну що це за пісня "Мертві бджоли"? Про горілку, про вино, про пиятику. Неподобство! Я вас так поважала". Змушений був пояснювати, що пісня – зовсім не про пиятику.

"…І тому я п'ю життя, мов росу ранкову.

П’ю невдачі гіркоту і солодкий успіх,

Суєту і самоту, щастя і біду".

Заспокоїв її. "Ой, я вибачаюсь. Тепер мені відлягло від серця", – зітхнула з полегшенням ця пані. Пий життя, пий удачу – така мораль моєї пісні.

– Як ви ставитеся до футболістів, які зловживають алкоголем і ведуть нічний, богемний спосіб життя?

– Потрібно вирішити: ти – спортсмен чи богема? Одне з іншим не має нічого спільного. Але кожен обирає свій шлях. Спортсмени – приклад для багатьох, тож їм варто тримати себе у формі і пам'ятати про здоровий спосіб життя.

– А що скажете про українських футболістів, які попри війну поїхали в російські клуби?

– Кожен футболіст прагне самореалізації. Що там лукавити – їдуть за рублем. Але їх можна було б повчати, якби їм було по 14-15 років. Після досягнення 18-річного віку – все, вони самі відповідають за свої рішення. І якщо потім уболівальники з них спитають – нехай уміють тримати удар.

"Вуса зголював лише двічі"

– Настав насичений святковий період – багато концертів, корпоративів. Працюєте у дуже щільному графіку?

– Перед Новим роком завжди багато роботи. Хочеш чи не хочеш – доводиться. Зараз, можливо, усе відбувається не так яскраво, як раніше. Що вдієш – військовий стан. Десять областей, які підпали під цю категорію, помітно "присіли".

Донецька, Луганська, Харківська, Запорізька – вагомі промислові центри, де керівники підприємств за традицією влаштовували зустрічі і корпоративи. Тепер замовлень поменшало, але так чи інакше вистачає друзів і знайомих, які хочуть тебе побачити та послухати. Які чекають, що прийде "миколайчик" – Павло Зібров – і заспіває (Усміхається). Зараз практично щодня маю запрошення і на радіо, і на телебачення. Забіг, привітав і побіг далі. Ось така приємна біганина.

– Мінімальна сума, за яку можна дозволити собі виступ Павла Зіброва?

– Для когось 1000 гривень – це великі гроші, а для когось 10000 доларів – копійки. Тому я намагаюся не говорити про гроші взагалі. Коли виступаю для друзів – не смію брати гонорар. Ти їм подарував задоволення – це найголовніше. Інша справа – багатий замовник. Якщо тебе справді хочуть – там уже можна собі дозволити.

– Ви розміняли сьомий десяток, але продовжуєте перебувати у чудовій формі – як у 90-х. У чому секрет?

– Одразу скажу – це завдяки проекту "Танці з зірками". Скинув кілька кілограмів і з того часу не поправився. "Танці" зробили із мене такого собі стрункого мужчинку (Сміється). Бажаю усім займатися спортом. Якщо не вдається, то йдіть на танці – це також спорт. З мене там три поти стікали. Заняття тривали по кілька годин на день – було важко, але цікаво.

– А про здорове харчування дбаєте?

– Особливої дієти я не дотримуюсь. Якщо ти постійно рухаєшся, то навіщо тобі дієта? Маю на дачі город і садок. Прополов, підгорнув, нарубав дров. Погуляв із Габріелою – нашою вівчаркою. До речі, маємо тепер приплід – чотирьох щенят, яким по півтора місяця. Тож кому потрібна вівчарочка – звертайтеся.

– Як щодо ваших шанувальниць? Продовжують переслідувати і благати вас про фото або автограф?

– Аякже, вони нікуди не поділися. Вже мають дітей, а дехто навіть внуків. Переглядають мій Facebook та Instagram, активно лайкають. Але позаяк тепер кожен телефон обладнаний камерою, мій вихід із дому стає невеличкою проблемою. Заходиш у якийсь торговий центр, приміром, – тебе обов'язково впізнають. І все – давай. Тож завжди мушу бути причесаний, поголений, усміхнений. Дружина сміється: "Невже краще, якби не впізнавали, не просили автограф, забули про тебе?" І справді – нехай все буде так, як є.

– Вас нереально уявити без вусів – вони вже стали легендарними. Хоча б колись ви їх зголювали?

– Так, двічі. Спершу в армії, де голять налисо і збривають вуса. Вдруге – коли мені було 35 років. На Старий Новий рік вирішив здивувати свою дружину. Здивував настільки, що вона мене не впізнала і ми посварилися. На цьому всі експерименти закінчилися – більше до них не повертався ніколи.

– Не сумніваюся, що у вашому архіві спогадів вистачає особливих історій, які з вами трапилися під час гастролей, і які полюбляєте розповісти з усмішкою під час застілля…

– Історій – безліч. Розповім про один випадок. Фанатки полюбляють цупити якусь річ кумира – хустинку, метелик або краватку. У мене одного разу вкрали штани.

Романсова програма, а я виходжу на сцену у джинсах – у тих, в яких приїхав. Уявіть собі: елегантний білий піджак, хустина і… джинси. Виконав першу пісню, бачу повне спантеличення в очах публіки. "Перепрошую, шановні, – звертаюся до них. – Змушений був затримати концерт, бо хтось поцупив мої штани. Поверніть, будь ласка. Я вас дуже прошу". І що ви думаєте? Повернули, поклавши під двері.

– Фанатки готові на все. А чи пропонували залишити їм автограф на грудях або сідницях?

– Звичайно. Чому б ні, якщо там маєчка і красиві груди? Береш маркер і розмашисто робиш розчерк. Обіцяв: "Якщо у такому вигляді прийдеш на концерт – тебе пропустять без квитка". Попереджав охорону і їх, звісно ж, пропускали. Чому б ні?

Олег Бабiй