Александр ПИЩУР: "В последнее время в казахстанском футболе идет подъем"

– Ви народилися у Чернігові. Де та коли почали займатися футболом?

– Так, народився у Чернігові. З 6 років почав займатися у 21-й школі. Рік мене тренував Олег Іващенко, потім мене забрали у ДЮСШ, яку я й закінчив.

– Вашою першою командою у 1999 році стало "Динамо" (Чернігів). Як туди потрапили?

– Та дуже просто. Я у той час займався легеньким бізнесом. Валентин Вікторович Литвин відправив хлопців до мене, сказав, що хоче, щоб я пограв за "Динамо". Ми на снігу грали з "Десною" я вийшов у сандалях, забив. Так почав потроху відновлювати фізичну форму та грати у футбол. Потім Вікторович (Валентин Литвин, – прим.) відправив мене у Білорусь у "Дніпро" з Могильова.

– Тобто до "Динамо" Ви кілька років не займалися футболом?

– Рік. Посварився з тренером. А у нас же після футбольних шкіл "дуже гарні" перспективи для нашої молоді… Гарно, що зараз створили U-21 та U-19 – кудись можна підтягнути хлопців, а раніше що було?.. Нічого не було. На область… Якщо тобі хтось допоможе, кудись відправить – добре, а виїхати було важко.

– У Білорусі у 2000-му році відчували себе за кордоном?

– Ні, тому що у команді було 8 українців, ми були там як вдома, не ділилися на легіонерів та місцевих. Був гарний колектив.

– Чи були колись можливість та бажання потрапити у "Десну"?

– Так. Олександр Дмитрович Рябоконь пару разів хотів мене бачити у команді, але я то був зв’язаний контрактом, то ще якісь проблеми. Не вийшло…

– У 2009 році Ви поїхали до Словаччини та грали за "Ружемберок". Наскільки відрізняється футбол та підхід до футболу в Європі й чому не залишилися у Словаччині надовго?

– Відмінності дуже великі. Ставлення до футболу зовсім інше, організація краще. Не залишився, бо в останній грі у мене стався конфуз: ми боролися за потрапляння у Лігу Європи, але суддя нас трохи "прибив". Я не схвально висловився на його адресу та мене дискваліфікували на 8 місяців, тому довелося поїхати.

– У Вашій кар’єрі було відразу кілька узбецьких клубів, серед яких найбільш відомий, напевно, "Буньодкор" – клуб, за який свого часу грав Рівалдо. Наскільки це серйозний проект та як там опинилися?

– Коли там грав Рівалдо, то це був не проект, а проектище, Сколарі був тренером, грав Рівалдо, ще кілька бразильців – просто "Космос". Я зачепив, скажімо так, "залишки розкоші". Мені зателефонував агент, сказав, що виник такий варіант та запитав: "Є бажання поїхати на перегляд у "Буньодкор"?" Я кажу: "Та є". Як раз вони були на зборах в Еміратах. Я поїхав, показав пару фінтів й мене взяли у команду, підписав контракт.

– Ви грали за "Буньодкор" в Азіатський Лізі Чемпіонів. У Європі не багато хто уявляє що це за турнір. Наскільки це серйозні змагання та яка там атмосфера на трибунах та навколо футболу?

– Футбол відрізняється від європейського, але атмосфера… дуже серйозна організація у тому ж Китаї, Японії, Таїланді. Мене здивувало: ми приїхали грати наче у якесь село у Таїланд. Божевільна спека. А стадіон, біля 30 тисяч, повністю забитий та вболівальники всі 90 хвилин співали. Ми отримували м’яча – вони завивали, як тільки м’яч був у їх команди – вони починали співати. Зараз футбол в Азії розвивається. У ті ж Китай, Японію їдуть відомі футболісти. Наче й догравати, за грошима, але загалом рівень там став вище.

– Крім Узбекистану Ви ще встигли пограти у Казахстані. Наскільки життя та футбол у цих колишніх азіатських республіках СРСР відрізняється від України?

– В останні роки й в узбецькому, й у казахському футболі йде підйом. Я коли їхав з Узбекистану, там майже у всіх містах або побудували нові стадіони, або реконструювали старі. Йде розвиток. У Казахстані ті ж "Астана", "Кайрат" вже грають у групових етапах Еврокубків. Рівень підіймається, можливості непогані, та рівень зарплат теж гарний.

– У сезоні 2017/18 Ви повернулися в Україні, у луцьку "Волинь", але вже навесні 2018 року грали за "Авангард" (Корюківка). Чому не залишилися у Луцьку надовго?

– Скажімо так, як я часто казав: не зійшлися у поглядах з, на той час, Президентом клубу… А в "Авангарді" я відіграв два матчі на прохання Валерія Чорного, який сказав: "Прийди, порухайся". Робити не було чого, тому прийшов, порухався…