Ретро. Как киевскому стадиону запрещали быть 100-тысячником

«Футбольный клуб»

Дебютант самых престижных клубных состязаний оставил за бортом тогдашнего обладателя серебряной чемпионской амфоры. В гостях подопечные Виктора Маслова были сильнее – 2:1, а в родных стенах не дали себя переиграть – 1:1. Ответная встреча примечательна тем, что впервые в истории украинской столицы собрала на трибунах 100 тысяч болельщиков.

Этому эпохальному событию уделено немало внимания на страницах книги «Золота команда». Созданная усилиями творческой группы «Футбольного клуба», она увидела свет в мае, к 90-летию столичного коллектива. Вашему вниманию – очередная глава из этой увлекательной повести о самом титулованном клубе отечественного футбола...

ІСТОРИЧНА... ПОМИЛКА «СПОРТИВКИ»

Як стверджує ресурс The CelticWiki (така собі онлайн-енциклопедія уславленого шотландського клубу), звістка про те, що квитки реалізуватимуться не тільки в Україні, спричинила акцію протесту попід стінами Верховної Ради республіки. Це, звичайно, скоріше вигадка. А ось те, що на «чорному ринку» омріяні папірці, які давали можливість потрапити на футбольну прем’єру, розліталися за ціною в 15-20 номіналів, чистісінька правда!..

Зрештою все завершилося бойовою нічиєю – 1:1. «Динамо» поступалося, але уникло поразки за хвилину до завершення зустрічі, після соло нестримного Бишовця. Італійський арбітр Антоніо Сбарделло назавжди став ворогом для прихильників «Селтика». Вони вважають, що той не дав шотландцям виграти, «посадивши» на свисток. Та ще й вилучив з поля на 57-й хвилині Боббі Мердока – усього лише за те, що півзахисник пожбурив у суддю м’ячем.

Утім, більш холодні голови, зокрема, й британські журналісти, зійшлися на тому, що в Києві «Лісабонські Леви» так і не змогли здивувати опонентів нічим, окрім, хіба що, форми – де номери були набиті не на спині, а на трусах.

Вітчизняні ЗМІ, котрі після поєдинку в Глазго змагалися у використанні найвищих ступенів порівняння при описі дій киян, загальну перемогу сприйняли вже дещо стриманіше. Мовляв, так і мало бути, рахунок – по грі, наш чемпіон довів, що не слабший за чемпіона Європи. Хоча подекуди невгамовні гордість і захоплення командою Маслова, щиру вдячність її гравцям і тренерам можна було прочитати навіть не «поміж рядків».

Улюблене видання українських уболівальників – «Спортивна газета» – звичайно ж, готувала докладну розповідь про вечірній двобій у номер. Яскрава й різноманітна картина успіху «Динамо» народжувалася вночі – робилися фото, писалися й набиралися тексти, що їх згодом лінотип перетворював на гарячі в буквальному значенні рядки. Вручну – на металевих столах-талерах версталися майбутні сторінки, які ще треба було кілька разів вичитати, звірити й завірити, щоб до сьомої ранку тираж був розвезений по кіосках «Союздруку».

За помилки карали суворо, жодні нарікання на цейтнот не приймалися. Футбол був справою майже політичною. Всі в редакції добре знали, що «Спортивка» буде першим виданням, яке дивитиметься по дорозі на роботу вболівальник номер один Володимир Щербицький.

Список творчої бригади, яка працювала над матеріалами з матчу «Динамо» – «Селтик», нараховував вісьмох журналістів. Тож уявіть собі очі будь-кого з цієї вісімки, хто після безсонної ночі в технічних даних гри, за кілька сантиметрів від своїх прізвищ, наштовхувався на «історичну» неточність. Датою зустрічі, яка вперше пройшла в Києві за 100-тисячної аудиторії й вивела біло-синіх в 1/8 фіналу, привернувши до команди багато зацікавлених поглядів, там прописане 4 вересня… замість 4 жовтня.

Утім, напевно, винуватців покарали не надто суворо. Переможців не судять. Загальна ейфорія виявилася для когось справді рятівною.

ГРАЄМО ЯК БРАЗИЛЬЦІ, СВЯТКУЄМО – ТЕЖ

«Нам не доводилося бачити такого радіння, яке охопило киян після матчу із «Селтиком», – зізнавалися у звіті для тижневика «Футбол» спеціальні кореспонденти Олександр Віт і Геннадій Радчук. – Майже сто тисяч глядачів ринулися на Хрещатик. Він був заповнений із початку і до кінця. Люди співали, посміхаючись, кричали «Мо-лод-ці!», танцювали. Ще мить, і, здавалося, автобус із футболістами буде піднятий і його понесуть на плечах. Це нагадувало футбольні карнавали в Ріо, про які ми так багато чули. Але хто міг підозрювати такий палкий темперамент у киянах?»

Що ж, коли твоя команда перемагає не кого-небудь, а чемпіона чемпіонів, коли на внутрішній арені вона на тлі більшості суперників має вигляд ансамблю справжніх чаклунів м’яча, цілком можна й святкувати по-бразильському. Інколи це допомагає не звертати увагу на чиїсь зарозумілість, пихатість і заздрість.

«Майже сто тисяч глядачів» жодним чином не знайшли цифрового відображення ні в найпопулярнішому профільному виданні СРСР, ані в газеті, недільним додатком до якої був «Футбол». 98 000 у «Спортивці» також з’явилися не самі по собі.

У той час єдиним радянським стотисячником офіційно вважалася Велика спортивна арена московського Центрального стадіону імені Леніна – чи то пак «Лужники». Вміщуючи максимум 85-90 тисяч, вона все ж була першою і мала залишатися недосяжною навіть тоді, коли в українській столиці побудували стадіон із реальними 100 164 місцями для глядачів. «Приймати» сотню на газетних шпальтах Києву дозволили пізніше, коли «ленінські» трибуни в Москві й собі «роздулися» до 102 тисяч...

Та хай там як, а за вщерть заповненого київського красеня-стадіону грізного шотландського опонента подолали. Маслов коментував перемогу своєї команди досить стримано: «Ми довели, що з радянським чемпіоном належить серйозно рахуватися командам найвищого рангу. Тепер маємо готуватися до майбутніх, не менш відповідальних поєдинків...»

ЗІЗНАННЯ ЖАКА ТІБЕРА

Ось що писав тоді про «Динамо» французький оглядач Жак Тібер, вражений історичною перемогою киян над «Селтиком»: «Якби мене спитали, що ви вважаєте найкращим у грі «Динамо», я б відповів – справжню командну згуртованість. Головною красою футболу є його ефективність. «Динамо» якраз і виявило себе ефективнішою командою й у нападі, й у захисті.

Я також відкрив для себе, наче Христофор Колумб, що київські глядачі темпераментні, як французи, сповнені ентузіазму й разом з тим украй об’єктивні. Для мене хвилюючим видовищем став цей стотисячний натовп, який вщерть заповнив трибуни. Київські любителі футболу гідні мати таку велику команду. А їхнє улюблене «Динамо» гідне мати таких чудових прихильників».

Тібер іще неодноразово навідуватиметься до такого симпатичного йому міста. Київська команда, що сподобалася французу, даватиме для цього «залізні» приводи. Вже в ролі головного редактора France Football він приїде вручати Ігорю Бєланову «Золотий м’яч» – другий в історії «Динамо». Це буде два десятиліття потому. І ці дві декади вмістять багато-багато цікавого...

«СЕЛТИК» – «ДИНАМО» 1:2
Кубок чемпіонів-1967/68. 1/16 фіналу. Перший матч. 20 вересня 1967. Глазго. Стадіон «Паркхед». 54 000 глядачів.
Голи: 0:1 Пузач (3), 0:2 Бишовець (30), 1:2 Леннокс (61).

«Селтик» (Глазго, Шотландія): Сімпсон, Крейг, Джеммелл, Мердок, Мак-Нейл, Кларк, Джонстон, Уоллес, Чалмерс, Оулд, Леннокс. Тренер – Стейн.
«Динамо»: Рудаков, Щегольков, Соснихін, Левченко, Круликовський, Турянчик, Бишовець, Сабо, Медвідь, Серебряников, Пузач. Тренер – Маслов.
Арбітр – Ченчер (ФРН).
Попередження: Джеммелл.

«ДИНАМО» – «СЕЛТИК» 1:1
Кубок чемпіонів-1967/68. 1/16 фіналу. Матч-відповідь. 4 жовтня 1967. Київ. Центральний стадіон. 100 000 глядачів.
Голи: 0:1 Леннокс (60), 1:1 Бишовець (89).

«Динамо»: Банников, Щегольков, Соснихін, Круликовський, Левченко, Сабо, Турянчик, Медвідь, Бишовець, Серебряников, Пузач. Тренер – Маслов.
«Селтик»: Сімпсон, Крейг, Джеммелл, Мердок, Мак-Нейл, Кларк, Джонстон, Уоллес, Леннокс, Оулд, Х’юз. Тренер – Стейн.
Арбітр – Сбарделло (Італія).
Попередження: Мердок. Вилучення: Мердок (57).