Александр ЧИВАДЗЕ: "После матча с Бельгией Лобановскому стало плохо"

Загалом звична для UA-Футболу розбивка інтерв’ю такого штибу на частини цього разу виправдана навіть подвійно. Бо саме на тому місці, на якому завершилася перша частина розмови, до столика в кафе київському готелі «Президент» підійшов інший знаменитий у минулому грузинський оборонець Реваз Дзодзуашвілі, котрий допомагає Александрові Чивадзе тренувати ветеранську збірну країни. За лічені години до поєдинку з українцями Реваз Михайлович мав одну дилему: «Саша, Бурдулі хоче грати зліва». «Як?» - з ноткою нерозуміння перепитав Чивадзе. Після того метри перейшли на грузинську, щось малювали на листку паперу і кілька хвилин дискутували. Коли суперечливі питання були узгоджені, Дзодзуашвілі у притаманній йому манері пожартував і сказав, що більше заважати не буде.

А пан Чивадзе розповів, як після влучання м’яча в обличчя ледь не пропустив фінал Кубка кубків, як грузини пробачили за хамський жест німця Гоппе, а батьки не потрапили на зустріч тбіліського «Динамо», бо до того їхали зустрічати сина кілька мам Александра Чивадзе. Також наш гість розповів про своє сімейне щастя і про те, як образився на журналістів і подав у відставку з посади наставника збірної Грузії.

- Александре Ґабріеловичу, грузинський журналіст Ґоча Тандарашвілі якось сказав мені, що в грузинському футболі в останніх 36 років є лише одне свято – 13 травня, коли «Динамо» виграло Кубок кубків.

- На жаль, це так. Правда, святкувати ми почали не 13-го, а 15 травня, після прильоту в Москву. В Дюссельдорфі, де відбувався фінал, гулянки не було взагалі, оскільки невдовзі мали летіти у Франкфурт й лише звідти – в Шереметьєво. Прямих рейсів до Тбілісі не було, але ще до прильоту Ахалкаці сказав мені, що перший секретар Компартії Грузії Едуард Шеварнадзе прислав за нами чартер. «Коли сядемо в Шереметьєво, перенесете речі й через кілька годин полетимо, - пояснює Нодар. – Але спочатку треба вийти з кубком до людей – в аеропорту зібралося в межах десяти тисяч московських грузинів». То було вражаюче, але в Тбілісі нас взагалі, таке враження, зустрічала вся Грузія. Спершу був прийом офіційних осіб. Передав кубок у надійні руки – замміністрові МВС. Десь годину слухали вітальні слова, випили по келиху шампанського. А потім заходить той замміністра і ледь не кричить: «Забирайте той кубок! Я за нього не відповідаю». «Саша, візьми додому» - порадив мені Ахалкаці.

Так і зробив. Причому як добрався? Кубок сховав, а сам перевдягнувся в паркувальника. Пройшов повз натовп вболівальників спокійно, ніхто мене не впізнав. Додому потрапив лише на ранок. «Усіх зустрічали, лише я був сам» - докоряю дружині й батькам. «Саша, зрозумій, ми їхали в аеропорт, але всі під’їзди були перекриті, - виправдовувалася мама. – «Я вас не пропущу» - відрубав інспектор ДАІ. Я вийшла і кажу: «Синку, я мама Саші Чивадзе». На що інспектор заволав: «Скільки ж у того Чивадзе матерів?!» Мені стало приємно, але переконувати ми нікого не стали, розвернулися і поїхали додому».

- Знаєте, що мене найбільше вразило при перегляді того фіналу проти «Карл Цейссу» з Єни? Те, що тбілісці ніяк не відреагували на адресований грузинським вболівальникам жест Ґерхарда Гоппе, коли той відкрив рахунок у матчі (німець зігнув руку й показав фанатам іншою «вище плеча»).

- Гоппе пощастило, що ми його витівки не помітили (сміється). Вийшло, що ми відімстили тільки грою і забитими м’ячами. Повинен сказати, що моя участь у фіналі була під великим запитанням. Випасти міг долею випадку. Годинне тренування за добу до фіналу вже завершилося, стояв поруч із полем і з кимось розмовляв. Не звернув уваги, як прямо в обличчя мені прилетів м’яч. Удар був сильним, я навіть на мить втратив свідомість. Мені довго не могли зупинити кровотечі, лікар Телія Захарія, Царство йому Небесне, навіть поклав мене на поле. Коли приїхали до готелю, виявилося, що температура підскочила до 40-ка градусів. Ліків вживати не можна, бо ж допінг. Збивали жар народним методом – міцним чаєм. Отямився лише на ранок. Та й то не до кінця. Ризик, що не зможу допомогти команді, існував до останнього.

Врешті, зціпив зуби і зіграв на морально-вольових. Повинен сказати, що ось цей стан хвилював мене значно більше, ніж передфінальний мандраж. Не скажу, що були впевнені в перемозі на 100 відсотків, але якась певність у тому, що здобудемо кубок, існувала. Ми ж до того перемагали ґрандів – «Інтер», «Наполі», англійський «Ліверпуль».

- Після перемоги в Кубку кубків тбілісці поступово пішли на спад.

- Команда сягнула свого піку. Див не буває, спад був неминучий. До того ж підкосила команду загибель Дараселії. Не знайшлося рівноцінної заміни для Кіпіані й Хінчаґашвілі, котрі закінчили кар’єру. В «Динамо» розпочався болючий процес зміни поколінь. То у Києві він у ті часи був не настільки відчутний, хоча без спадів теж не обходилося.

- Головним суперником тбілісців на внутрішній арені був «Арарат»?

- То вболівальникам нашим хочеться, щоб так було (усміхається). Взагалі, у Тбілісі живе дуже багато вірмен та азербайджанців. Тому, звісно, матчі з «Араратом» були для людей особливими. Пригадую, в середині 70-х водієм у нашому клубі був тбіліський вірменин. У нього були гарні стосунки з гравцями. Але напередодні фіналу Кубка СССР-1976 він каже: «Хлопці, завжди вболіваю за вас. Тільки не зараз». Але ми його засмутили – виграли 3:0.

- А через десять років після того ви зіграли на своєму другому чемпіонаті світу. Щоправда, грали не так часто як зазвичай.

- На початку 1986-го, ще коли команду тренував Едуард Малофеєв, на турнірі в Лас-Пальмасі під час зборів отримав звання найкращого гравця. На початку весни, звісно, повернувся в клуб. Проте ще до старту чемпіонату, наприкінці одного з тренувань отримав травму. Відновлювався майже два місяці.

- Часом не специфіка зборів вплинула? Олег Кузнєцов нещодавно розповідав мені наступне: «На Канарах були не збори, а курорт. Провів матч і знову лежиш на пляжі. Ми провели якийсь турнір і навіть у ньому не перемогли. Виникало враження, що ми не фундамент підготовки закладаємо, а продовжуємо відпустку».

- Хтозна, що вплинуло. Саме на тому турнірі, про який Олег згадував, я й став найкращим… Можу сказати, що у своїй відставці Малофеєв винен сам. Надто часто ми програвали в період підготовки. І, повірте, ніхто його не підставляв. То вигадки.

Але менше з тим. На початку травня, коли кияни після перемоги в Кубку кубків через вибух на Чорнобильській атомній повернулися не додому, а в Москву, отримую дзвінок від Лобановського, котрого саме призначили головним замість Малофеєва. «Я на тебе розраховую» - каже Валерій Васильович. Власне, впродовж усього заключного етапу підготовки готувався за індивідуальним графіком. Коли вже прилетіли в Мексику, Лобановський за чотири дні до стартового матчу проти угорців питає: «Зможеш грати в повну силу? Щоб я знав, на що розраховувати». Відповів ствердно, однак ще до початку зустрічі та сама травма нагадала про себе знову.

Хотів відразу збирати речі і їхати додому, але Валерій Васильович сказав, щоб залишався. На полі впродовж трьох матчів групового турніру не з’являвся. Тренувався індивідуально, щодня бігав. Ні на що не розраховував, але після прес-конференції Лобановського за добу до матчу 1/8 фіналу проти бельгійців приходить до мене коментатор Коте Махарадзе. «Лобановський сказав, що ти будеш грати» - каже. Я здивувався. А зранку в день гри до мене в номер зайшов помічник Лобановського Микита Симонян. «Ми всю ніч думали, - починає. – То ж уже не група, а матч на виліт. Якщо ти знову зламаєшся на початку, то буде трагедія. Може, посидиш у запасі?» «Раз так потрібно, то посиджу» - відповідаю. «Ще трохи підлікуєшся, ми переможемо Бельгію, а данці переможуть іспанців і вийдеш на чвертьфінал проти Данії» - заспокоює Микита Павлович.

А що вийшло? Данію майже самотужки поховав Еміліо Бутраґеньо, а нам «допоміг» програти Бельгії суддя. Після матчу Лобановському стало погано, в роздягальні його приводили до тями лікарі.

- Якщо відкинути ці прикрощі з чемпіонатами світу, за чимось за підсумками загалом яскравої гравецької кар’єри шкодуєте?

- Може, тільки за тим, що не зміг пограти за кордоном. Пропозиції, звісно ж, були. Але таких гравців як я не могли відпустити бодай через ідеологічні міркування. Бо раз капітан одного з провідних клубів, гравець збірної переходить кудись на захід, це означає, що щось його не влаштовує вдома. Такого в ті часи допустити не могли.

- За іронією долі, свій останній матч у складі збірної СССР ви провели у Тбілісі. Після поразки 1:3 від шведів ви більше у червоній футболці не виходили, а наприкінці 1987-го взагалі завершили кар’єру.

- Тоді були такі часи… Вище партійне керівництво Грузії вирішило, що я повинен зосередитися на тренерській роботі з тбіліським «Динамо». Там були нюанси, але зараз про них говорити не варто. Щоб не образити окремих людей. Причому Лобановський телефонував, говорив, щоб залишався, що він розраховує на мене на чемпіонаті Європи в Німеччині. Мені ж було лише 32.

- Як звикали до думки, що більше не гравець?

- Важко, дуже важко. То був складний період. Добре, що в цей період підтримала сім’я. Особливо – дружина Мзія, яка мене розуміла завжди. Ще відтоді, як ми на початку 1981-го одружилися. Точніше, ми навіть виросли в одному дворі. Наше весілля було призначене заздалегідь, відразу після заключного матчу чемпіонату. Однак у час, коли вже йшли приготування, отримую виклик зі збірної. Мав виїздити в турне по Латинській Америці, де були заплановані матчі в Бразилії та Аргентині. Причому умови Бєсков виставив такі, що відмовитися можливості не мав. Повернувся додому 25 грудня, коли команда вже вийшла з нетривалої відпустки і розпочинала підготовку до нового сезону. На весілля часу знову не було, але почав благати Ахалкаці: «Хочу одружитися і все». Весілля ми святкували 3 січня, а потім аж на три дні з’їздили з дружиною у весільну подорож у Сочі. Звідти ж мав повернутися в Ліселідзе і приступити до повноцінної роботи.

І так – вісім років. Тож коли завершив кар’єру, фактично довелося змінювати стиль життя. Бо ж звик впродовж восьми років грати то за клуб, то за збірну. Вільного часу майже не було. 11 місяців на рік випадало. Постійно їздили, літали. Звісно, тренер теж поруч з командою. Але то трохи інакше. Нодар як говорив? «На тренерской работе – как в гареме. Знаешь, что вы…ут, только не знаешь, когда»

- У 1992-му ви стали першим наставником національної збірної Грузії.

- Погано, що нам як й усім іншим новоутвореним після розпаду СССР країнам, крім Латвії, Литви, Естонії і Росії, не дали можливості грати у відбірному турнірі чемпіонату світу-1994. Через це тривалий час грали, аби грати. Та ще й грати не було з ким, бо календар товариських матчів був розписаний заздалегідь. З іншого боку, майже всі гравці були в мене перед очима. За кордоном грали лише Кахабер Цхададзе і Темурі Кецбая.

- Ахріка Цвейбу з київського «Динамо» не кликали?

- Ні, бо він тоді готувався до чемпіонату Європи у складі збірної СНГ. Хоча я Ахріка дуже поважаю. Він живе в Москві, регулярно приїжджає в Грузію. Коли бачимося, то гарно спілкуємося…

Тож довго не могли ні з ким домовитися про матч. Аж поки не виник варіант з Ніґерією. Причому грати мусили на полі суперника, в Ібадані, за тиждень до старту чемпіонату світу в США. Звичайно, я погодився. Хотів, щоб мої гравці відчули справжнього суперника. На самому початку зустрічі ми рахунок відкрили – з передачі Ґочі Джамараулі забив Реваз Арвеладзе. Але попереду були недовго: після флангового навісу Іраклій Зоїдзе пішов на вихід, однак нападник суперників Рашіді Єкіні перестрибнув навіть руки нашого голкіпера і, прийнявши м’яч у повітрі на груди (!), рахунок зрівняв. У підсумку програли ми 1:5. Однак я був страшенно задоволений. Бо результат у цьому випадку був другорядним. Хлопці відчули рівень. І то було найголовніше.

Власне, після того ми провели, можливо, найліпший відбірний цикл в історії нашої збірної. Ми двічі перемогли Вельс із Яном Рашем, Марком Г’юзом і Ґарі Спідом у складі. Причому в Тбілісі тоді виграли 5:0. У нас тоді була дивовижна команда – Темурі Кецбая, Ґеорґій Немсадзе, Ґеорґій Кінкладзе, Ґоча Джамараулі, брати Шота і Арчіл Арвеладзе. Німцям, звісно, двічі програли. Але переграли вдома півфіналістів чемпіонату світу болгар з Хрісто Стоїчковим, Красіміром Балаковим, Йорданом Лєчковим, Любославом Пєнєвим, Тріфоном Івановим, Емілом Костадіновим, Наско Сіраковим у складі. Мали тоді всі шанси потрапити у плей-оф. Якби не домашня поразка від Молдови. Суперники за весь матч перейшли половину поля лічені рази. І забили один гол. Ми теж відзначилися, але арбітр того м’яча не зарахував. А потім ще й не призначив чистого пенальті.

Прикро, бо то була наша найкраща нагода зіграти на крупному форумі. Пізніше теж були гарні команди. Приміром, коли Каха Каладзе грав за «Мілан», Леван Кобіашвілі – за «Шальке», Леван Цкітішвілі й Александр Іашвілі – у «Фрайбурзі». Але не судилося. Нині потрапити кудись ще важче, бо такої кількості представників топ-чемпіонатів немає навіть близько.

- Ваша перша каденція у збірній Грузії завершилася поразкою від англійців у Тбілісі. Якщо не помиляюся, пішли ви через надто жорстку обструкцію трибун.

- Ні, не через те, а через поведінку преси. Тоді наші газети такого понаписували, що я не витримав. Мене зачепила необ’єктивність. А тепер ось нашу національну команду тренує словак Владімір Вайсс. Після поразки від сербів він сказав, мовляв, подивіться, в яких клубах грають сербські гравці, а в яких грузинські. Що ж тоді, в листопаді 1996-го, на тлі англійців було говорити мені? (Сміється).

- Затаїли після того на журналістів образу?

- Та ні. Чимало з тих критиків пізніше підходили і говорили, що були неправі.

- Олександре Ґабріеловичу, у Грузії слово чоловіка – закон?

- По-різному. Жінка має не меншу вагу. Треба прислухатися одне до одного. Патріархату в нас немає. У нашій сім’ї – точно. Може, тому й живемо з Мзією щасливо вже майже 40 років. У нас двоє синів, донька, четверо внуків. Усі живуть поряд, тому бачимося щодня.

- Маєте приватний будинок?

- Є дача. А зазвичай живемо на поверхах. В одному будинку. З синами – на різних, а донька мешкає з нами. Зараз настає літо й, звісно, більше будемо на дачі. Немає більшого задоволення, ніж збиратися всі разом.

- Правда, що в совєцькі часи грузини жили краще, ніж представники решти республік?

- Мабуть, так. А ще були найдружнішими і найгостиннішими.