Чи є майбутнє в УПЛ, Або що не так з українським футболом

«УПЛ пішла на дно», «Що за жахливі ігри?», «Жодної інтриги за чемпіонство» - це та багато іншого можна прочитати в коментарях у спортивних ЗМІ та соцмережах. Диванні критики не втомлюються завчасно «ховати» нашу прем’єр лігу чи приписувати їй статусу аутсайдера проти найсильніших АПЛ, Ла Ліги, Бундесліги чи італійської серії А. Можливо, швидкість футболістів, що грають в Англії значно перевищує швидкість українців. Можливо, за кордоном стадіони заповнені вщент навіть коли грають «підвали» турнірної таблиці. А не як у нас – 12 тисяч максимум приходить на «розкручене» вогняне львівське дербі, де «Львів» після забитого м’яча вмикає режим «Автобус», а опоненти – «бий куди завгодно, може влучиш». В Україні слабкий чемпіонат, але опускати його на дно ще зарано, адже маємо багато переваг. Три найголовніші, виокремлю далі.

По-перше, клуби УПЛ не є державними структурами як прийнято було колись, а мають одного власника, який або «розкручує» клуб до неможливості або до неможливості губить його, витративши всі гроші на легіонерів, що так і не покажуть результат та повернуться до Бразилії, Італії чи Іспанії. Зрештою, не важливо куди. Хоча перевага це чи недолік – судити вам.

Узяти хоча б того ж Ігоря Суркіса - президента київського «Динамо», який фактично створив всі умови для розвитку клубу. За час президентства Ігоря Михайловича «Динамо» шість разів ставало чемпіоном України, вісім разів отримувало «срібло» та один раз бронзу – у чемпіонаті 2012-2013-го рр., а легендарний Андрій Шевченко, що є вихованцем київського клубу у 2004-му здобув найтитулованішу футбольну нагороду світу – «Золотий м’яч». А все тому що «Динамо» завжди робило ставку на власних вихованців, а не накуповувало в період трансферних вікон купу бразильців, що «творили» український футбол. Але це вже зовсім інша історія.

По-друге, перспективою розвитку українською футболу є залучення іноземних фахівців. Це безперечно величезний плюс, адже вони творять команду за світовими стандартами. Тут доречно згадати коуча донецького «Шахтаря» Паулу Фонсеку, який зумів вивести команду на перше місце турнірної таблиці УПЛ завдяки досвіду, здобутому в Португалії. «Шахтар» - чи не єдина команда в Україні, що грає в атакуючий футбол, а не обороняється після першого ж забитого лише аби зберегти рахунок.

Під керівництвом Фонсеки «гірники» суттєво додали,двічі ставши чемпіонами УПЛ та стільки ж разів вигравши Кубок України. Зараз це команда, котра фактично не залишає шансів десятьом своїм опонентам із турнірної таблиці. Боротьбу нав’язує лише «Динамо», де тренером, до слова, теж є іноземний фахівець. Не хочу виглядати упереджено щодо українських тренерів УПЛ, але їм слабо вдається досягати із командою перемог. Тут належне віддам хіба що Шарану із «Олександрії» та Вернидубу, що тренує луганську «Зорю».

По-третє, до переваг українського футболу віднесу простоту наших футболістів. Вони завжди щирі та відкриті до спілкування. Рідко коли трапляється таке, що гравець українського чемпіонату «ловив зірку» та ставив себе вище за всіх. Звичайно, у простонародність з нами ніхто не гратиметься, але фото, автографи та банальне спілкування ніхто не скасовував.

Тут згадаю гравця київського «Динамо», молодого та перспективного футболіста Віктора Циганкова. Йому всього двадцять один, а він вже виступає за чи не найтитулованіший в Україні клуб, виходячи на ігри із пов’язкою капітана. Хлопця запрошують до топ-клубів світу, він рекламує різні спортивні бренди, але попри все залишається вірним київському клубу та всім його вболівальникам. Віктор ніколи не відмовляє фанам у фото, активно спілкується із журналістами, вирізняється своєю скромністю та запалом. В очах Циганкова так і палає його любов до того, чим він займається. Ця людина здатна віддати абсолютно все, лише б перемагати. От саме цим він і відрізняється від розрекламованого Роналду, Кейна чи навіть Мессі, у яких в «Інстаграмі» окрім помітки «платне партнерство» нічого не знайдеш.

Не хочу стверджувати, що ці три аргументи на користь українського футболу дійсно роблять його перспективним. Ні, абсолютно ні, адже не слід забувати ще і про «захмарну» кількість недоліків. Проте вони дають надію на те, що український футбол ще має якесь право на життя. УПЛ безперечно має майбутнє. Потрібно просто дати їй шанс та час на розвиток. Зрештою, зрозуміймо, український футбол житиме доти, доки ми цього хотітимемо…