22 июля 2019 17:21
"Месси забил мне головой - как?!". Андрей Дикань - комплимент от "Барселоны", перелом черепа и жизнь после футбола

Інтерв’ю "Футбол 24" з екс-голкіпером збірної України, ряду російських клубів і сімферопольської Таврії.


Воротар Спартака зіграв феноменально. Якби не його сейви, Барса забила б ще парочку м'ячів. Пригадуєте, як він врятував після виходу Фабрегаса один на один? Я, можливо, взяв би цього голкіпера в команду", – не приховував свого захоплення Дані Алвес, оборонець Барселони, у листопаді 2012-го, коли каталонці не без проблем перемогли в матчі Ліги чемпіонів.

Практично усю свою кар’єру Андрій Дикань провів у Росії – СКА Хабаровськ, Кубань, Терек, московський Спартак, Краснодар. Однак розмовляти на делікатні теми категорично відмовився: "Поки політична ситуація не зміниться, давайте без таких запитань".

Сьогоднішнє інтерв'ю – суто про футбол. Воно із класичної категорії "поза політикою".

"Я – у хорошій формі, але повертатись не збираюся"

– Андрію, ви закінчили кар’єру три роки тому і значно рідше фігуруєте у медіа-просторі. Як ваші справи? Чим займаєтеся?

– Навчаюся на тренерську ліцензію. Вже маю категорію С, з вересня розпочнеться навчання на А + В для гравців із тривалим стажем. Пройшов співбесіду, група збирається достатньо цікава. Усі знайомі – і Льоша Гай, і Олександр Алієв…

– Паралельно, наскільки мені відомо, ви розвиваєте свою голкіперську школу.

– Ну так, проводимо додаткові заняття вже впродовж двох років. Приїжджають голкіпери різного віку – від 7 років. Зокрема, цьогоріч нас відвідала Ірина Саніна, кіпер Житлобуду і національної жіночої збірної України. Я навчався з нею на тренерських курсах, розговорилися. "Приїжджай до нас, може щось підкажемо", – запропонував тоді. Приїхала. Їй у нас дуже сподобалося (Усміхається).

Займаємося не тільки дітьми, а й професіональними воротарями. Допомагаємо, підказуємо. Ми називаємо себе "школа воротарів", але поки що сильно не афішуємо. Триває напрацювання досвіду.

– 16 липня вам виповнилося 42 роки. Як відсвяткували? Чи багато привітань отримали?

– Достатньо багато. Від рідних та близьких. Від багатьох футболістів, які грали разом зі мною. Від батьків дітей, які в нас навчаються. Вистачало незвичних і несподіваних привітань. Знаменитий вболівальник Спартака – актор Михайло Єфремов, наприклад, з яким спілкувався у Москві і з сином якого товаришую. Коли два роки тому Михайло Олегович гастролював у Харкові, відвідав його концерт. Думав, що Єфремов вже забув про мене, тож його привітання стало дуже несподіваним і приємним.

– Фізична форма ще дозволяє вам повернутися у ворота?

– У ворота повернутися можу, але залежно, на якому рівні (Усміхається). Я ж працюю з голкіперами, тому періодично стаю у "рамку", показую. Загалом – я у хорошій формі. Проте навряд чи повернуся у якості гравця. Пройшло багато часу з того моменту, як я закінчив із професіональними виступами, – цілих три роки.

Минулого року відбувся прощальний матч Горяїнова, я також взяв у ньому участь. Усі пропонували мені повернутися, відновити кар’єру. "Та ні, хлопці, заспокойтеся", – відповідав їм.

– "Фірмові" голкіперські травми дають про себе знати? Скільки пальців ви зламали упродовж кар’єри?

– Я їх навіть не рахую. Це – робочі моменти. Не переломи, а невеликі поломки. Поки що почуваюся чудово. Напевно, ще ранувато старіти, аби вилазили всі старі травми. Вони проявлять себе, як і у всіх – від цього нікуди не подінешся. Але бажано, щоб якомога пізніше (Усміхається).

"Якби не дружина, ніхто б не дізнався про Диканя"

– У своєму першому клубі – Авангард (Ровеньки) – ви забили два голи. Могли стати не голкіпером, а форвардом?

– Було таке. Я відзначився у воротах алчевської Сталі і команди з Керчі. Причому, кримчанам забив переможний гол – ми перемогли 2:1. Прекрасні спогади. Це було цікаво для вболівальників, для преси.

– Якщо не помиляюся, у тих матчах виходили польовим гравцем?

– Я мав дві майки під одним номером – воротарський светр і футболку польового гравця. Якщо була гостра нестача кадрів, тренер випускав мене у поле на заміну. Алчевську поступалися 0:4, я вийшов за 20 хвилин до кінця і забив гол престижу. Проти Керчі грали в останньому турі сезону. Не могли назбирати повноцінний склад – на виїзд поїхали 12 гравців. Я у запасі був один – на всі позиції (Усміхається).

Корисна практика. Вона допомогла мені підтягнути гру ногами. По-друге, я краще почав розуміти, як поводяться нападники і польові гравці загалом. Оцінив футбол з іншого боку, якщо можна так сказати.

– Пристрасть до забитих м’ячів тримала вас ще довго. У Хабаровську ви відзначилися аж 6 разів…

– 9 разів. Усі – з пенальті. Своєрідний маркетинговий хід. Ця історія розпочалася випадково. Один не реалізував пенальті, інший не реалізував. Тренер пропонує: "Андрюха, може ти проб’єш?" – "Та не питання!" На установці він оголосив про своє рішення. Виникла потреба – я підійшов до "позначки" і забив.

Викликає мене: "Андрюха, пішло ж! Продовжувати будеш?" – "Буду, звичайно". Забив ще 2-3 пенальті. Знову розмова з тренером. "Знаєш, – каже. – Народ пішов на трибуни. Він пішов на тебе. Отже, далі працюємо в цьому напрямку". Ось таким чином ми у Хабаровську приваблювали вболівальників на трибуни (Усміхається).

– У середині "нульових" ви ледь не закінчили кар’єру у Кубані. Що трапилось?

– У мене відбулося загострення хронічного захворювання. Я розумів, що кар’єра наближається до завершення. Занепав духом. Можу подякувати хіба що своїй дружині, яка зуміла мене відмовити. Якби не вона – я закінчив би. І ніхто б не дізнався, хто такий Дикань. Натомість після цього переломного моменту все тільки розпочалося.

– Перехід у Таврію був правильним рішенням?

– Безумовно. Михайло Іванович Фоменко довірив мені місце у воротах. Це додало сил і впевненості в собі. Вдало співпали багато факторів: підтримка дружини, довіра у Таврії, запрошення від В’ячеслава Грозного у Терек. Я ж то думав, що у Сімферополь приїхав догравати…

– Про жорсткі тренування і непростий характер Фоменка ходять легенди. Переконалися у винятковості Михайла Івановича?

– Він – достатньо спокійний і впевнений у собі чоловік. Йому навіть не доводилося підвищувати голос. Одного лише погляду Фоменка вистачало, аби ти зрозумів, що від тебе вимагає тренер, або що ти зробив не так. Звичайно, емоції його також переповнювали, але він це не завжди показував – тримав у собі.

– У той період Таврія перемагала Шахтар (3:2), фінішувала п’ятою у чемпіонаті, грала у Кубку Інтертото. Ця команда витиснула із себе максимум?

– У нашому складі не було зірок, але ми зуміли створити проблеми і Динамо, і Шахтарю. У тому ж Інтертото на рівних боролися з Ренном і програли тільки в серії пенальті, 9:10 – всі били по колу. До речі, це останній 11-метровий, який я забив. То був максимальний результат для тієї Таврії.

– Зараз Таврія змушена виступати за межами Криму, до того ж – у Другій лізі. Що ви відчуваєте з цього приводу?

– Так склалися обставини. Постраждали багато клубів, не тільки Таврія. Подивіться на Харків – великого футболу немає. Місто – величезне, з давніми традиціями, а команда лише в Першій лізі. Те саме – Дніпро. Дуже сумно. За ким спостерігатимуть діти? Звісно, у них є Мессі, Роналду, Неймар… На щастя, хоча б Шахтар і збірна України приїжджають у Харків. Завдяки їм місто таки бачить великий футбол. А за Таврією стежу. Іноді під руку потрапляють склади. Там пробігають прізвища гравців, які у мій час були ще зовсім маленькими.

"Матч на Камп Ноу ми могли "брати"

– Про етап у Тереку ви пригадували цікавий факт. Мовляв, коли Кадиров, покровитель клубу, приїжджав на тренування і пробивав по воротах, ви піддавалися. Страх чи бажання зробити приємне – якою була ваша мотивація?

– Це відбувалося під час паузи у тренуванні, або ж після завершення заняття. Зрозуміло, що людині, яка не є футболістом, дуже важко забити голкіперу. Тож я десь піддавався, десь – ні… Робив це для того, щоб було цікаво йому, а не мені. Якщо йому буде нецікаво – він більше не прийде.

– Після яскравих перемог над серйозними суперниками Кадиров не скупився на розкішні подарунки для команди. Головним героям матчу міг подарувати автомобілі, наприклад. Вам також перепадали сюрпризи?

– Як і всім. Я ж також намагався феєрити. Ми перемагали у важливих іграх, тож я – не виняток, був винагороджений.

– Автомобілем?

– Ну-у… Так.

– У 2010-му ви перейшли у московський Спартак. Хороший дебют, потім гра "на нуль" проти Марселя – москвичі вперше за 10 років не пропустили у Лізі чемпіонів. Тодішній наставник команди Валерій Карпін, оцінюючи вашу гру з французами, за 10-бальною шкалою ставить 11. Найкращий матч у кар’єрі?

– Пам’ятаю цю гру дуже добре, у YouTube – багато відеонарізок. Справді – це найкращий матч у моїй кар’єрі. Роботи було предостатньо. Спочатку я хвилювався настільки, що передати словами – неможливо. Після першого удару м’яч летів мені в руки, але я примудрився його випустити. На цьому все закінчилося.

Я спробував відімкнути всі зайві думки і сприймати поєдинок Ліги чемпіонів, як звичайну гру. Багато що стало вдаватися. Все ближче до фінального свистка. Бачу, Марсель починає психувати через те, що ніяк не може забити.

І ось – момент. Пробивав, по-моєму, Брандау. М’яч влучив у стійку, пролетів навколо іншої стійки і покинув межі поля. Ось тут я зрозумів: сама Доля не хоче, щоб м’яч побував у моїх воротах. До завершення матчу залишалося цілих 10-15 хвилин, але з’ явилася впевненість – сьогодні вони точно не заб’ють.

– Після іншого матчу Дані Алвес, тодішній захисник Барселони, сказав журналістам, що хоче бачити Диканя у каталонському суперклубі. Чули?

– (Сміється) Ні! Але чути таке – дуже приємно. У мене враження від матчу трохи інші. Той матч на Камп Ноу ми могли "брати". Наш наставник Унаї Емері запевняв: "Ви можете обіграти Барселону. Я вам розкажу, як це зробити".

По ходу поєдинку ми вели (2:1), але, мабуть, самі злякалися того, що можемо "прибити" Барсу. Сіли в оборону, пропустили двічі і все стало на свої місця – програли 2:3. А щастя було так близько… Мессі забив головою. От як Мессі може забити мені головою?!

– У фіналі ЛЧ Мессі забив із "другого поверху" самому МЮ. Тож не поспішайте впадати у відчай.

– Звичайно. Не один я такий (Усміхається).

"Кержаков спеціально йшов на контакт"

– Весна 2012-го. Матч Спартак – Зеніт. У зіткненні із Кержаковим ви отримуєте страшний удар у голову. Перше, що відчули після контакту із коліном форварда?

– Я адекватно розумів ситуацію. Потрібно було дограти цей матч. По-перше, я не бачив свого обличчя, у мене не було дзеркала. Запитав у лікарів: "Все нормально?" – "Нормально. Будемо на контролі. Відчуєш дискомфорт – подай знак про заміну". На той момент ми поступалися (0:1), у запасі сидів Артем Ребров. Я розумів, що у таку гру новому голкіперу дуже важко входити. А я – розігрітий, повністю "у грі", тож потрібно провести матч до кінця.

Минуло 10 хвилин. Кержаков забив із пенальті другий гол. Відчуваю, що моє обличчя набрякає, одне око прикривається. "Воротар із двома очима – це, у будь-якому випадку, краще, ніж воротар із одним оком", – подумав собі і попросив заміну. Пішов у роздягальню. Почувався більш-менш нормально.

Коли приїхав додому, мене почало підморожувати. Поміряв температуру – 37,2 чи 37,3. Зателефонував доктору: "Михайле Гургеновичу, ось такі справи". Він відреагував блискавично: "Викликай "швидку", поїдемо в лікарню". Зробили МРТ: "З головою у тебе все гаразд, але є проблеми з кістками обличчя. Потрібно збирати по частинах". Вдячний медперсоналу Спартака і німецьким спеціалістам – вони впоралися відмінно.

– Наслідків цих переломів не відчуваєте?

– Поки що – ні.

– Чи вибачився Кержаков? Як вважаєте, він міг уникнути цього зіткнення?

– По-перше, він вибачився. У нас нормальні стосунки. Щодо зіткнення… Моя думка така: Кержаков міг уникнути його у будь-якому випадку. Але спеціально йшов на контакт – на пенальті. Він був першим на м’ячі, хотів зачепитися за мене. В ідеалі – "чистий" пенальті. Але Кержаков перестарався – не прорахував зіткнення. Зверніть увагу на його першу реакцію – він сам перелякався сили свого удару.

– Вам довелося приміряти спеціальну захисну карбонову маску…

– Я у ній потренувався хіба що тиждень. Відчував дискомфорт, маска погіршувала огляд. Тренер воротарів дав пораду: "Андрюха, проблема – у психології. Там, де кістки скріпилися, їх не зламаєш. Або знімай маску, або – не до футболу". На наступне тренування я вийшов уже без маски. Були побоювання, острах – не без цього. Але налаштував себе: або ти сідаєш, або граєш.

– І все ж через цю травму вас не взяли у збірну України – на домашнє Євро. Як пережили цю невдачу?

– Було прикро, звичайно. Але я дотримуюся думки: що б не сталося – це на краще.

– Останнім клубом у вашій кар'єрі став Краснодар…

– Я фактично повернувся додому, адже раніше виступав за Кубань. Коли стало зрозуміло, що зі Спартаком буду закінчувати, думав над тим, у яких містах продовжити. Варіантів було два – Ростов або Краснодар.

– Футбольний клуб Краснодар – найбільш європейський із російських клубів за інфраструктурою та моделлю свого розвитку?

– Там – правильно вибудувана робота. Всі працюють злагоджено і професіонально – для спільної мети. Гравці, які ще 2-3 роки тому перебували в академії, зараз забивають за Краснодар у Лізі Європи. І голкіпер у них прекрасний. Ті хлопці, які росли у мене на очах, тепер грають на дуже пристойному рівні.

– Мені пригадується осінь 2015-го, коли Краснодар обіграв дортмундську Борусію, а вас визнали найкращим голкіпером 5-го туру Ліги Європи.

– Чудово пам'ятаю той епізод. Матч проти Борусії, а також ігри зі Спартаком проти Марселя та Аякса я б вніс у топ-5 найкращих виступів у своїй кар'єрі. Були ще матчі за збірну України, зокрема дебютний – з Норвегією, коли ми перемогли на виїзді 1:0. Завдяки таким спогадам я пишаюся, що став футболістом.

"На Кононова не ображаюся"

– Жоден голкіпер не застрахований від ляпів. Ваш фейл №1 – який він?

– На щастя, я помилявся, коли виступав не на високому рівні. Пригадую, у Хабаровська була гра проти Новосибірська. Захисник не дуже зручно скинув м'яч головою – він виходив на кутовий. Я пришвидшився, дотягнувся до м'яча і залишив його в межах поля, тоді як сам викотився за лінію. Форвард суперників підхопив сферу і закотив її у порожні ворота.

Не помиляється тільки той, хто нічого не робить (Усміхається). Все це – неоціненний досвід. Молодим голкіперам не варто боятися помилятись. Ви обрали ворота, тому повинні бути готовими до того, що всю вашу кар'єру супроводжуватимуть розчарування – ви пропускатимете.

– Ви курили упродовж всієї своєї кар’єри. З ким із тренерів мали через це найбільше проблем?

– Проблем не було ні з ким. Просто про це мало хто знав (Усміхається). Розвивати тему мені б не хотілося. Це інтерв'ю можуть прочитати підлітки, а потім казатимуть: "Дикань курив і був непоганим воротарем. То, може, і я спробую?" Варто сповідувати здоровий спосіб життя.

Але футболіст – це, насамперед, професіонал. Курити чи ні – його особиста справа. Як казав Карпін? "Я знаю, що курив Дикань. Жодних проблем! Якщо щось не вдаватиметься – він сяде. Якщо його це влаштовує – будь ласка".

– У своїх командах ви мали прізвисько "Дикий". Наскільки воно відповідало вашому характеру?

– У побуті – ні. А от у спорті – так. На полі ти повинен бути диким, голодним. Твоє завдання – будь-яким способом унеможливити потрапляння м'яча у ворота. Не люблю себе характеризувати. Це повинні робити інші – футболісти, тренери, журналісти.

– У Диканя не було прощального матчу. Наставник Краснодара Олег Кононов так і не випустив вас проти Амкара в останньому турі чемпіонату 2015/16. Ну як так?!

– Ну-у, зате випустили після гри (Усміхається). Дозволили вийти на коло пошани. У мене ніяких образ чи претензій до Олега Георгійовича немає. Це було його рішення. Можливо, забув. Адже результат цього матчу вже не мав великого турнірного значення. На останню, третю заміну вийшов Володя Бистров. Він навіть розгубився: "Чому я, а не ти?" (Після паузи) Можливо, мій прощальний матч ще не зіграний? (Усміхається)

– На згадку вам подарували бронзового бика – символ Краснодара. Зберігаєте на почесному місці?

– Звичайно! Всі нагороди, вся колекція зібраних футболок – все це зберігається в одному приміщенні, яке називаю "Святая святих". Пригадую, в'їхали ми у новий будинок, запросили батюшку – щоб освятив його. "Ходімо у "Святую святих", – пропоную. – Освятите підвальне приміщення". Він відповідає, мовляв, це – неправильно, бо нижче рівня землі. Але коли закінчив церемонію, зацікавився: "Ну давай, подивимося, що у тебе за "Святая святих". Заходить, а там всі стіни у футболках і нагородах – по колу. Батюшка завмер хвилини на дві: "У мене таке враження, що я – на стадіоні, прямо у центрі поля" (Сміється).

Олег Бабій