"Против "Динамо" я играл трижды". Он забил семь голов в одном матче и создал братский дуэт в грозном "Днепре"

Наприкінці квітня Варлам Кіласонія прийняв чергове непросте рішення у житті. Йому запропонували очолити рідну для нього команду. От тільки біда в тому, що за 9 стартових турів Руставі не спромігся жодного разу перемогти. Попри це, він знову вирішив повернутися у рідний для себе дім…

Перший матч виявився невдалим – домашня поразка 0:2. Минає кілька днів, лише тоді телефоную, щоб домовитися про розмову. "Давайте у неділю поспілкуємося, бо в суботу у нас гра", – каже Кіласонія. Суботній вечір стає незабутнім для екс-гравця Дніпра. До 75-ї хвилини на табло знову горять "0:2". Ще одна поразка? Ні, шалена перемога 3:2!

– Дякую! А ви вже знаєте? Ще в Грузії, мабуть, не всі чули про перемогу Руставі, а Україна вже знає.

– Після першого тайму поєдинку з ВІТ-Джорджією ми змінили формацію і внесли тактичні корективи. Сказав хлопцям: "Програвати треба достойно". Я хотів, щоб вони боролися до кінця. Коли почався другий тайм, то я щось відчув.

– Не скажу, що було передчуття перемоги при 0:2, але вірив, що хоча б гол заб’ємо, а потім зрівняємо. Коли один гол відіграли, то з’явилося відчуття, що не програємо. Футболісти продемонстрували характер – ми додали у швидкості. Руставі намагався грати технічно, хоч поле було жахливим.

– Я міг би так зробити тільки в контексті команди з мого рідного міста. В іншому випадку я не погодився б. Чи можемо ми врятуватися? Ще 26 турів, буде розігруватися багато очок. Все в наших руках, нам треба змінюватися. Руставі має чимало перспективних гравців. Попереду пауза, ми підсилимося і будемо боротися до останнього. Якщо людина бореться до кінця, то вона завжди має шанс щось змінити.

– У 90-ті ми мали одну спільну школу – радянську. Тоді футболісти були краще підготовлені в усіх аспектах. Грузини справді були на висоті. У нас було таке в крові – ми повинні добре грати у футбол. Повірте, тепер теж є багато перспективних хлопців. Справа, мабуть, у характері. Думаю, це головна причина. Вірю, що з часом все покращиться.

– Мій брат вже десять років живе з сім’єю у Греції. На жаль, він давно не має стосунку до футболу. До речі, відзначу братів Капанадзе, з якими я грав ще у Руставі – це чудові хлопці.

– (Усміхається) Чиста правда! Я нескромно зауважу, що я був більшим професіоналом. Мій брат мав шалений талант – недарма ж його у збірну Грузії викликали. Але Георгій мав невеличкі проблеми. Але тільки невеличкі. У мене на першому місці стояла футбольна дієта і серйозне ставлення до роботи.

– О, дуже багато! І вдома, і навіть у сусіда розбивали люстри (Сміється). Наші сусіди спочатку не хотіли миритися з двома братами-футболістами поруч, але потім, здається, прийняли наш вибір і стиль життя. Дякую їм за терпіння.

– Він грав тільки на любительському рівні. Проте з дитинства брав нас за руку і водив на стадіон. Потім навчив правильно копати м’яч. Ми з Георгієм виходили у двір і могли грати проти п’ятьох. І майже завжди вигравали!

– Ви знаєте, у грузинів є традиція. Спочатку вони всі разом ходять на танці. Для нас грузинський танець – це дуже важлива річ (Усміхається). А після танців, років з шести, почали ходити на футбол.

– Однозначно – я навіть не підіймав голови. Знав, що брат буде на певній позиції і точно туди адресував передачу. Георгій теж це відчував. Взаємодія і відчуття були на фантастичному рівні.

– Наше місто є давнім, проте сучасне поселення є дуже молодим. Все почалося з будівництва у 40-х роках Руставського металургійного заводу. У нас, мабуть, нічого особливого немає, крім фортеці. Коли я грав, то футболістів кілька разів возили на завод – це величезний об’єкт. У ті часи клуб мав чудове фінансування завдяки заводу. Шкода, що потужності зараз зовсім не ті.

– Всі команди проявили одностайність. Грузини розуміли, що це наш власний чемпіонат і команди з різних радянських дивізіонів об’єдналися в одну грузинську лігу. Грузія, як і багато інших держав, мала свою дорогу. Чемпіонат, до речі, ми провели на найвищому рівні.

– Правильніше буде сказати, що це Цхададзе зі мною розпочинав грати (Усміхається). Ми виступали у Другій лізі, в 9-ій зоні. Кахабер молодший за мене на рік. Було помітно, що хлопець має талант. Тим більше, що Цхададзе дуже багато працював і добросовісно ставився до футболу. Чесно кажучи, я не можу сказати, що міг передбачити його переїзд до Англії. Проте він молодець – досягнув свого.

– Ці хлопці були перспективними, багато працювали і заслужили на перспективне продовження кар’єри. Особливо наполегливо мене кликали, коли я виступав у Дніпрі. Зрештою, коли я був найкращим бомбардиром другого російського дивізіону, то також існували різні варіанти. Кликали в Туреччину і в Австрію, але я не погоджувався. Чому? Я працював з Гіві Нодією, тренером, якого надзвичайно поважав.

– Насамперед Гіві Георгійович був для мене прикладом з дитинства. Я вболівав за нього ще малим хлопчиком. Згодом я пізнав Гіві Нодію як дуже сильного тренера. Ну і звичайно, що людиною Гіві Георгійович був відмінною.

– Так, там багато грузинів було. Мене та брата кликали у Темп, проте я відмовився. То був 1993-й рік, я обрав свій шлях, який не прямував у Шепетівку. Просто не мав бажання їхати у Темп. Але пропозиція справді була.

– Я дотепер не можу зрозуміти, що сталося. До цієї трагедії ми постійно спілкувалися. Не скажу, що дуже часто, але хоча б раз на місяць зідзвонювалися. Коли дізнався про смерть Зураба, то пережив шок. Він був дуже порядною людиною. Не знаю, що трапилося тоді, це справжнє жахіття.

– (Сміється) Якщо чесно, то я відчував ще зранку, що заб’ю кілька голів. Знаєш, у нападника є таке передчуття. Думав, що два-три голи вдасться забити. Але щоб сім! Ні, такий день буває тільки разу у житті.

– Так, могло бути 8 голів! Я забивав на будь-який смак. Після удару зі штрафного, з гри у різному стилі. Варто акцентувати на тому, що наш суперник не був слабкою командою.

– Так, це сильні футболісти, пам’ятаю їх. Більше того, Зоря наприкінці сезону фінішувала вище за нас. Мої партнери після гри дуже раділи за мене і сміялися. Я подякував усім і ми трохи посвяткували.

– Так, було й таке. Особливо складно доводилося під час виїзних матчів проти сибірських команд. Дошкуляла погода, поля були не найкращої якості. Хоча я дотримуюся думки – на всіх полях можна грати, якщо хочеш.

– Я не хотів їхати від Нодії, не кривитиму душею. Проте довелося виходити із зони комфорту. Передусім я взяв до уваги статус нової команди. Дніпро тоді був третьою силою в українському футболі. Клуб мав велику перспективу і серйозні успіхи. Остаточно все вирішилося після слів Гіві Георгійовича: "Варламе, їдь у Дніпро. Спробуй себе на іншому рівні". Я погодився і жодної хвилини не шкодував про переїзд в Україну.

– Передусім наш тренер В’ячеслав Грозний виявися великим професіоналом. Не хочу ображати російських чи українських фахівців, але він вимагав від нас особливого футболу. Це стиль, який сподобався б усім грузинським футболістам: технічний, комбінаційний, видовищний. Колектив був відмінним. Найбільше я товаришував з Іллею Близнюком та Сергієм Нагорняком. Чудові спогади у мене про Шарана, Мізіна, Мороза і всіх-всіх. Грузини – такі люди, що хочуть дружити з усіма своїми партнерами. Я – не виняток.

– (Сміється) А ще чурчхелу та хачапурі. Це у нас в крові. Нічого надзвичайного в цьому немає – грузини полюбляють приїжджати не з порожніми руками. Ми – гостинні люди.

– Це особлива історія. Тільки-но приїхав у Дніпропетровськ і відразу травмувався. Вилетів на півтора місяці, не тренувався з командою. Потрапив у заміну на матч з Торпедо, вийшов після травми і забив гол. Вова Шаран видав класний пас, а я переправив м’яч у сітку. Було дуже радісно і приємно.

– Нас так підтримував стадіон, що ти почувався у Дніпропетровську, наче господар, у протистоянні з будь-яким суперником. Трибуни постійно створювали хорошу атмосферу і особливі домашні відчуття. Наш тренер і самі футболісти хотіли віддячити вболівальникам – Дніпро ніколи не зупинявся навіть при 2:0 чи 3:0. Зверніть увагу на рахунки, з якими вигравала тоді команда.

– Як можна забути цю гру? У повітрі відчувалася напруга, ми боролися до кінця, але все вирішив один епізод. Ми самі подарували донеччанам перемогу і трофей. Особисто для мене то було велике розчарування.

– Знаю, що Дніпро грав з київським ЦСКА, мене в заявці на матч не було. Мені не відомо, що саме сказав Георгій арбітру, тому важко судити про справедливість такого жорсткого покарання. Мабуть, то була неспортивна поведінка. Проте в будь-якому разі 10 матчів відсторонення – це дуже багато.

– Я грав проти Динамо тричі. Спочатку це було на зборах в Ізраїлі, потім через 4 місяці в поєдинку чемпіонату. А згодом ще через місяців десять. І кожного разу це була інша команда. В Ізраїлі ми грали нарівні, в Дніпрі ми ще нав’язували боротьбу, а от третя зустріч минула під диктовку Динамо. Було помітно, як сильно Валерій Лобановський змінив цю команду.

– Однозначно, я повинен був продемонструвати вищий рівень. Але так буває. Спочатку травма, потім ще якісь моменти. На жаль, це був далеко не мій максимум. Однак я щасливий, що грав в Україні і був частиною класного Дніпра.

– Заїжджав до Києва 4-5 років тому. Мій візит не був пов'язаний із футболом. Хоча в Україні у мене чимало друзів. Найбільше спілкуюся з Анатолієм Пісковцем. Він тренував Волинь, а значну частину кар’єри провів у Грузії. Я дуже поважаю українців і з нетерпінням чекаю на поїздку. Не знаю, коли це станеться, але я дуже хочу приїхати в Україну.