17 січня 2019 14:18

"Мне зашивали голову, а я слушал пение фанатов". Мацей Налепа - о казино, Оранжевой революции и Porsche Дыминского

Відверте інтерв'ю Любомира Кузьмяка із Мацеєм Налєпою, польським екс-голкіпером Карпат минулого десятиліття.


Зовсім скоро кількість футболістів, які виступали у зелено-білій футболці Карпат, досягне позначки "500". Кожна епоха мала своїх героїв, значна частина яких була місцевими хлопцями. Проте винятків вистачало. Один з них – поляк Мацей Налєпа, який закохував у себе харизмою і безпосередністю.


Якщо на порожньому стадіоні "Україна" заплющити очі і добряче прислухатися, то можна почути скандування фанатів "Мацееей Налєєєпа". Трибуни легендарної арени точно це пам’ятають – не кожен легіонер у Львові удостоювався персональних зарядів фан-сектора.


"Якби виконував завдання Дячука-Ставицького, то не набирав би ваги"


– Мацею, у березні вам виповниться 41 рік, однак ще у 2017-му ви грали за команду Бленкітні у четвертій польській лізі. Невже все ще залишаєтеся у футболі?

– Ні, вже не граю. Бленкітні – це дуже далеко від професіонального футболу. Просто друг попросив мене – треба було трохи допомогти хлопцям, щоб вони не вилетіли. У мене зараз нормальна робота, як у всіх людей. Тільки двічі на тиждень з ветеранами граємо у футбол – це все, що пов’язує мене з улюбленою грою.


– Донедавна ви зізнавалися, що важите 100 кілограмів. Зараз у вас яка вага?

– 92 кілограми. Трохи скинув і краще себе почуваю (Усміхається).


– За свята багато набираєте?

– У Карпатах при зрості 193 сантиметри я важив 84 кілограми. З віком потрохи додавав, нікуди від цього не дінешся. Маю проблему – якщо нічим не займаюся, то швидко набираю вагу. Пригадую, як на грудневі свята міг сильно погладшати – після Нового року "привозив" 8 зайвих кілограмів.


Але якби виконував усі завдання Юрія Дячука-Ставицького, який нам усе розписував на листочках, то не набирав би. "Ось стільки кросу, стільки ривків, трохи залу", – пояснював Юрій Михайлович. Знаєш, як воно, коли людина відпочиває – не завжди хочеться працювати (Усміхається).


– Тепер із футболом остаточно попрощалися?

– Так, працюю на великому підприємстві, яке продає гуму. Головний офіс у Жешуві, а ще 17 філій розташовані в різних містах. Навіть в Україні представництво маємо.


– Багато ваших екс-партнерів характеризують вас, як головного жартівника Карпат. Олексій Сучков це сформулював найвлучніше: "Мацей – душа команди". Ваша весела вдача – від природи?

– Та я завжди таким був. Народився 31 березня, тому колись жартував до мами: "Я такий веселун… Ти не могла мене до 1 квітня притримати?" (Усміхається) Постійно сміюся, хоча кожна людина має свої проблеми. І в мене таке буває – тоді не до сміху. Але я намагаюсь веселитися кожного дня, незважаючи ні на що.


– Розіграші партнерів – теж ваша стихія?

– У Львові їх було безліч. Хоча улюблений стався в Польщі, ще до Карпат. У нас тут є така професія – коминяр, тобто людина, яка чистить комин. Наша команда перебувала на дні таблиці, за крок від вильоту. Я вирішив підняти всім настрій, тому одягнув "капелюш" на голову і взяв із собою дощечку. Поляки полюбляють фразу "ostatnia deska ratunku", на кшталт, "остання інстанція". Я написав цю фразу на дошці і в образі коминяра зайшов у роздягальню.


– Реакція партнерів?

– Зайшлися реготом. З того моменту в нас почався підйом і ми дуже стрімко пішли вгору, врятувавшись від вильоту. Щодо Карпат, то на думку спадає історія, коли одному футболісту сказали, що вже час отримувати зарплату і треба йти за нею до Мирона Маркевича.


– Пішов?

– Уяви собі картину, коли той хлопець приходить до Богдановича, який здивовано перепитує: "Яку зарплату?" Розумієш, на базі футболіст закритий по кілька днів на тиждень. Подивився телевізор, поспав… Що ще робити? Залишається тільки розігрувати один одного.


– Справжню конкуренцію за звання провідного гумориста Карпат вам міг скласти лише Михайло Кополовець?

– О, це той маленький із Закарпаття? Чудовий хлопець! Ще Микола Іщенко чудово міг пожартувати, у Тараса Кабанова хороший гумор був. До речі, я ніколи не ображався, коли наді мною сміялися. Навіть, якщо жарт був жорстким.


"Дудек – дуже простий хлопець. Шалена людина!"


– У Польщі ходить легенда часів ваших виступів за збірну, як ви відкривали міні-бар у готелі. Вигадка?

– Про це у своїй автобіографії писав воротар Гжегож Шамотульскі, який був у таборі збірної зі мною та Єжи Дудеком. Сталося це наступного дня після гри. От-от мали вирушати додому, тому посиділи разом на прощання. Захотіли чогось випити. "Тут є міні-бар", – кажу хлопцям. "Та хто нам його відкриє?" – заперечив хтось із пацанів. Я вирішив спробувати самотужки і випадково відкрив дверцята. Потім Гжегож це красиво обіграв і написав у книжці.


– Єжи Дудек – найбільш зірковий воротар, якого ви зустрічали?

– На той час Юрек був єдиним потужним кіпером у Польщі. Тренери шукали йому дублерів всюди, де можна. Пробували Войцеха Ковалевскі з Шахтаря, мене з Карпат запрошували. Тренер Збігнєв Бонек приїхав до Львова переглядати саме Войцеха і Маріуша Левандовскі, однак вийшло так, що і я потрапив на олівець.


– Протистояння з "гірниками" закінчилося для вас вже на 18-ій хвилині. Гірше не придумаєш?

– Мені розбили голову і треба було її зашивати. Через певний час цілеспрямовано дивитися на мою гру приїхав Юзеф Млинарчик. Я проявив себе непогано у тому матчі. "Мацею, беремо тебе на збори", – сказав тренер. Тоді конкуренції для Дудека не існувало – в місцевому чемпіонаті грали лише Ліберда і Майдан. Це вже потім з’явився Артур Боруц. А тепер Щенсни, Фабіанскі і Скорупскі взагалі грають в топ-лігах і тренера голова болить – кого ж поставити у склад. Мені пощастило зіграти у двох поєдинках за головну команду своєї країни. Дудек тоді феєрично грав за Ліверпуль.


– Поради молодому голкіперу Карпат він давав?

– Дуже простий хлопець. Шалена людина! При таких регаліях Юрек міг поводити себе не так скромно. Він справжній сім’янин і професіонал своєї справи.


– Колись ви порівнювали Дудека і Кріса Кіркленда в Ліверпулі із собою та Андрієм Тлумаком у Карпатах. Жодної підлості, лише щирість і взаємодопомога?

– Ми з Андрійком товаришували навіть за межами поля. Дружили сім’ями, часто гуляли, жили разом на зборах. На полі було інакше – робота і боротьба за своє місце у складі. Але приємно, що все було чесно і тільки тренерський штаб вирішував, хто повинен грати.


Так само я дружив зі Стронціцьким, Паньківим та Шевчуком. Тим більше, що в той час нами займався Володимир Журавчак – один з найкращих тренерів у моїй кар’єрі. Жодної "фігні" бути не могло! Ми раділи успіхам і при першій нагоді давали один одному "п’ятірочку" – щиро тішилися за успіх партнера.


– Ви згадали про Артура Боруца. У серпні 2008-го збірна Польщі гостювала у Львові, проте для кіпера вашої збірної запам’ятався, мабуть, не матч проти українців, а гулянка з Дудкою та Маєвскі. Тренер "кадри" Лео Беенхакер відсторонив тріо від роботи у збірній.

– Це було вже після гри. Я знаю, щО таке поїздки за збірну. Перед матчем ніхто зайвого собі не дозволяє. Інколи навіть тренер міг запропонувати сісти за стіл перед тим, як всі роз’їжджалися. Мовляв, давайте посидимо разом. Хто хотів, міг йти в місто на дискотеку. Всі ж дорослі люди. Мене смішить, коли кажуть, що цього немає.


Повір, у кожній збірній є люди, які люблять погуляти. Питання тільки, чи зможеш ти повернутися у свою команду і вийти на тренування в клубі у нормальному стані. А збірна – це емоції. Бувають такі футболісти, що йдуть спати після двох келихів вина. А є такі, що віскі полюбляють пити довго. Треба робити все це з розумом.


– "Кадра" ваших часів у своєму складі мала чимало відомих футболістів: Хайто, Васілевскі, Журавскі, Жевляков, Кжинувек, Єлень. Як вас прийняли в колективі?

– У мене не виникло справжніх дружніх відносин – ми проводили разом не так багато часу. Найбільше спілкувався з Міхалом Жевляковим з Андерлехта. Дотепер тримаю контакт з Томком Хайто – він зараз відомий агент. Навіть просив мене, щоб я допоміг йому прилаштувати, можливо, навіть в Україні, Славоміра Пешка, який багато пограв у Бундеслізі. Йому 33, він учасник чемпіонатів Європи та світу.


– Польських журналістів цікавили теми алкоголю та казино в українському футболі. Ви справді так часто з цим зустрічалися?

– У казино я був тільки одного разу. Якось гуляли з партнерами по Карпатах і вирішили зайти у "Спліт", місцевий клуб. Грати не хотів, але мене переконали: "Якщо ти вперше, то тобі обов’язково пощастить". Я таки наважився – поміняв 100 доларів і придбав зо п’ять фішок. Поставив на "зеро" та ті номери, які кожен мав на своїх футболках. І виграв!


– Зупинилися на цьому?

– Де там… Товариш каже: "Постав ще раз на "зеро". Я так і зробив – знову виграв! Забрав з собою 750 доларів. Навіть не знав, як себе поводити (Усміхається). Казино – не для мене. Я люблю в компанії посидіти, поспілкуватися. Влітку до мене Сергій Мізін приїжджав на два дні, бо у Німеччину їхав. Ось такі зустрічі я люблю.


"Журавчак сказав: "Забирайте паспорт – у Польщу його не можна відпускати"


– Ваш батько Ричард також був футболістом. Ви народилися в Тарнуві, проте через два роки переїхали у Жешув саме через батькову зміну команд?

– Так, я півтора роки провів у Тарнуві. Тато грав за Тарновію у другому дивізіоні, а потім перейшов у жешувську Ресовію. Батько мав хороший удар, діяв на позиції центрального півзахисника. Секрет його гармати – розмір ноги. Лише 39,5. Я жартував, що він взуття тільки в "Антошці" купує. Тата навіть кликали в хожувський Рух з елітного дивізіону, проте мама була вагітною третім сином і колегіально вирішили, що для сім’ї краще буде залишитися в Жешуві.


– Батько може пишатися синами: ви, а також ваш брат Гжегож стали професіональними футболістами.

– Гжегож зараз працює дитячим тренером у Жешуві та вчителем у школі. Тато приходив після тренування, ми ділилися на дві команди і виходили на поле. Він брав собі до пари найменшого брата Ричарда-молодшого і "знущався з нас". Давав нам з Гжегожем забити 5 голів, а тоді цю фору ліквідовував. Обводив мене та Гжегожа і давав малому забивати у порожні ворота. Ми страшенно нервувалися!


– І все ж перший ваш серйозний вид спорту – це баскетбол. Зріст не залишав іншого вибору?

– У 8-му класі я мав 185 сантиметрів. Знаєш, як у школі – кликали всюди. Займався і баскетболом, і волейболом. Насправді баскетбол я обожнював. Якраз по телевізору NBA почали транслювати. Я сидів до 2-ї ночі і вболівав, при тому, що о 7-ій треба було прокидатися до школи.


У 15-річному віці мене кликали в баскетбольну команду Ресовія, проте я серйозно вирішив зайнятися футболом. Місцевий тренер Станіслав Скиба прийшов на баскетбольний матч і сказав: "Ти що тут робиш? Я працюю у жешувській Сталі і чекаю тебе на тренуванні". Також мені сильно допоміг Мечислав Крук, львівський тренер, який працював у Жешуві. У нього на могилі так і написано – "Львів’янин".

– Ваш парадокс полягає в тому, що у Карпати ви потрапили з другого польського дивізіону і лише наприкінці кар’єри зіграли в Екстраклясі.

– Перед Львовом мене кликали Легія та Вісла. У Стальовій Волі, де я тоді виступав, виграв усі можливі опитування на звання найкращого гравця. Шлях у Карпати був незвичним – вони приїхали на спаринг проти Ресовії у Жешув. Знайомий агент сказав, що треба прийти на стадіон, де був присутній Петро Димінський. У той час львів’яни шукали воротаря – Богдан Стронціцький розірвав ахілл. Представникам Карпат сказали: "Вважайте, що вже маєте воротаря" і сторони домовилися, що я приїду на збір у Трускавець.


– Ви зізнавалися, що мали певні побоювання перед поїздкою в Україну.

– Так, я хвилювався, адже не знав, що в Україні твориться, та й існував мовний бар’єр. Саме в той час я збирався у Віслу їхати. Звичайно, що агенти тільки на гроші дивилися. Вісла, мабуть, не була готова стільки платити, скільки могли запропонувати львів’яни. Після тижня зборів до мене та тренера воротарів Журавчака підійшов Маркевич: "Ну і що?" Володимир Олексович сказав: "Забирайте в нього паспорт – у Польщу не можна його відпускати" (Усміхається) Так почався мій шлях у Карпатах. Вже через два дні я потрапив у запас на виїзний матч із донецьким Металургом.


"Їду ввечері і бачу, що з дороги кущ стирчить"


– Багато екс-гравців Карпат із вдячністю згадують про фанатів. Одесит Андрій Чернов та хорват Єрко Мікуліч зізнавалися, що навіть зараз пам’ятають усі заряди фан-сектору. Як вас прийняли "Завжди вірні"?

– О, та у мене чудові відносини з фанатами були. Передаю їм велике вітання! Дуже дякую їм за підтримку, про яку ніколи не забуду. Траплялося всяке, але вони завжди були зі мною. Постійно за спиною чув скандування "Мацееей Налєєєєпа!". Я розвертався до них і аплодував. Жив на Дунайській, поруч зі стадіоном, і додому не міг спокійно дійти – люди щось просили або бажали успіхів. У Львові щира та віддана публіка.


Ніколи не забуду, як у грі з "Шахтою" мені в боротьбі голову розбили – занесли за ворота у карету швидкої. Мені зашивали голову, а я слухав співи фанатів. Здійнявся на ноги, вся форма в крові, рукавиці теж, йду повз лави запасних. І всі 30 тисяч людей аплодують. Мені залишалося тільки щиро дякувати.


– Ще одна ваша серйозна травма сталася у 2007-му, коли у матчі з Динамо ви не дограли перший тайм через те, що прийняли на себе удар Мілоша Нінковіча. Як це сталося?

– М’яч дуже добре ліг "динамівцю" на ногу. Я бачив, що потрібно зменшувати кут – до воріт було лише 8 метрів. Мені вдалося заблокувати удар правою ногою, однак через сильний постріл коліно таки вивернуло в інший бік. У Винниках зробили артроскопію. Вердикт невтішний – надрив зв'язок. Ще одна травма сталася в Одесі – я першим був на м’ячі, та нападник Чорноморця бутсою роздер мені шкіру над оком. Довелося накладати шви.


– Бували випадки, коли ви опинялися у ролі людини, що нападає. Наприклад, під час дербі з Волинню, коли з поля вилучили вас і Володимира Гащина.

– Коли я отримав червону картку? Про Гащина не пригадую. Знаю лише, що їхній здоровань Василь Сачко мене вдарив, я відповів йому поганими словами. І почалося…


– Після гри Маркевич сказав, що оштрафує вас.

– Нічого такого не було. Можливо, на публіку так сказав. Я взагалі не ініціював ту штовханину. Суперник копнув мене ногою, я його відштовхнув, почалася словесна перепалка. Хіба це червона? Зрештою, знаючи Віталія Кварцяного, там всяке могло бути (Усміхається).


– Один з найбільш неприємних ваших спогадів – львівські дороги. Польським ЗМІ ви жалілися: "На львівських ямах можна всі колеса загубити".

– Я був шокований! Не міг зрозуміти, як може існувати люк без покришки. Їду якось ввечері і бачу, що з дороги кущ стирчить. Виявляється, це люк так позначили. Ні знаку, ні стрічки, нічогісінько (Сміється).


Інколи так товкся на ямах, що боявся колеса загубити. На щастя, після Євро-2012 у вас відбулися позитивні зміни. У Польщі теж не все було ідеально – ми тоді з Німеччиною рівнялися. Думали, що в нас погані справи, але виявилося, що у вас ще гірші.


– Разом з вами у Карпатах грав Самсон Годвін. Практично кожен екс-партнер нігерійця згадує про нього з усмішкою.

– Я дуже любив Самсончика. Не раз кепкував з нього, а у відповідь чув – "Мацуся". Якщо уявити це голосом Самсона, то звучить смішно (Усміхається). Самсон – свій пацан. Давно його не чув. Тому передаю йому величезний привіт.


– У Львові ви провели трохи менше десятиліття і за цей час бачили багато молодих талантів. Хто вражав найбільше?

– Великі аванси давали Голодюку і Ткачуку. Також відзначив би Тараса Кабанова, який, щоправда, як на мене, не розкрився повноцінно. Дуже світла голова була у Сергія Ковальчука, який роздавав феноменальні паси. За часів Маркевича було багато молоді, проте не кожен себе реалізував.


Мало шансів вийти в основі було під час тренерства Івана Голаца – молодих пацанів витісняли легіонери. Мабуть, то була ставка на миттєвий результат. Чи правильне це рішення? Час показав, що не зовсім. Крім того, тренер має створити хорошу атмосферу в команді, щоб не було сварок, коли місцеві хлопці косо дивляться на легіонерів. Не має бути угруповань. Хочете – під "пивко" розберіться, але потрібно не боятися говорити очі в очі. Тренер повинен знайти підхід до 20 людей з різними характерами.


– Ви приїхали у Карпати в статусі "одного з". Як легіонера прийняла стара гвардія: Вовчук, Леськів, Вільчинський, Різник, Толочко?

– Дуже добре! Я їм надзвичайно вдячний. У кімнаті мене поселили з Романом Толочком. Він знав кілька слів по-польськи і відразу сказав: "Щось буде потрібно – дзвони в будь-який час". Вони допомагали вирішувати мені абсолютно різні питання. Якось так складалося, що у мене завжди були чудові відносини зі старшими хлопцями. У молоді є свої специфічні думки. Коли мені було 15, то 33-річні друзі вчили мене життю. Завдяки цьому у мене чудовий досвід.


– Ви грали в Карпатах Маркевича, Голаца, Броварського, Ходукіна, Дячука-Ставицького, Іщенка, Яремченка. Коли був найкращий колектив?

– Мабуть, перший мій колектив за Маркевича. Доволі класно було в часи Голаца. Нас тоді часто налаштовував Димінський: "Я хочу, щоб при 1:0 ви не грали на утримання. Біжіть вперед, забивайте, тіште публіку", – казав президент. Карпати тоді справді грали у відкритий футбол.


"Димінський зайшов у автобус і сказав: "Налєпа, ти думаєш, що вже в Арсеналі?"


– Протягом певного часу у воротах Карпат-2 грав ваш земляк Радослав Цежняк. У Львові в нього не склалося, зате через багато років у складі Легії Цежняк зіграв у найрезультативнішому матчі Ліги чемпіонів проти дортмундської Борусії, коли його команда програла з рахунком 4:8. Цежняк згадував у польській пресі про Карпати без сентиментів, називаючи львівські готелі "брудними", а інфраструктуру "страшною".

– Може, він думав, що приїде і відразу гратиме в основі? Я теж не після першого тренування став основним. Спочатку ти повинен проявити себе. У Радослава були різні проблеми: то йому тренування воротарські не подобаються, то йому друга команда не підходить. А як виходив за Карпати-2, то такі м’ячі пропускав…


Та й забагато він говорив – вчасно треба вкуситися за язик і промовчати, а Цежняк казав те, що думав. Може, для футболіста це хороша якість. У Львові він не продемонстрував чогось особливого. Коли він приїхав у Польщу і його запитали, чому не склалося в Карпатах, то зрозуміло, що винні були всі навколо – тільки не він. Не може бути таке, що тобі щось не подобається і ти під час вправи береш м’яч, лупиш у тренера і лаєшся по-польськи.


– У Карпатах ви зробили собі ім’я і в певний момент почали з’являтися чутки про інтерес від Малаги та московського Спартака. Богдан Стронціцький припустив – ви знизили вимоги до себе після зриву трансферів. Погоджуєтеся?

– Коли ти граєш за збірну, тебе завжди помічають інші клуби. Історія з Малагою відбулася на зборах в Іспанії. Я класно відіграв, відбив пенальті у спарингу з цією командою. Так буває, що все вдається. Не знаю, чи правда це, але потім Голац розповідав мені, що на пропозицію представників Малаги про мій трансфер Петро Петрович відповів: "Давайте я вам дам мільйон євро, але тільки залиште його у спокої".


– Чутки про лондонський Арсенал були правдивими?

– Легендарний Анджей Шармах працював у Франції і добре знав Арсена Венгера. Мова не йшла про трансфер, а, скоріше, про стажування. Лист у клуб нібито прийшов, але не знаю, чому в Лондон я не поїхав. Потім Димінський зайшов у автобус після мого невдалого матчу на зборах і сказав: "Налєпа, ти думаєш, що вже в Арсеналі?"


– Ви зізнавалися, що мали хороші відносини з почесним президентом Карпат. Часто говорили тет-а-тет?

– Вся справа у характері. Пригадую, як приїжджали на базу автомобілі Петра Петровича і усі розбігалися: "Там Петро Петрович приїхав". Я цього не розумів. Підходив до нього, подавав руку, вітався. Виглядало це так: "Як у вас справи?" – "Нормально. А у тебе?" – "Теж нормально".


Його боялися, але я не знаю, чому… Я ставився до Димінського, як до звичайної людини. Тим більше, що я пожартувати міг. Бувало таке, що ситуація критична – тоді ясно, що я мовчав і розумів: це не час для жартів. Хоча одного разу було весело.


– Що за історія?

– Ми програли матч, після якого на зустріч із командою приїжджає Петро Петрович на розкішному автомобілі. Новенький Porsche Cayenne! Всі навколо перелякані… "Зараз Димінський накидає нам", – хтось шепоче поруч. Президент зайшов у конференц-зал: "Чому голови опустили? Бачили, на чому я приїхав? До кінця чемпіонату ще 12 матчів. Тому, хто заб’є 10 голів, подарую цю машину". Всі посміхнулися, я підіймаю руку. "А ти, Мацей, що хочеш?" – "Петре Петровичу, а на кутові можна підключатися?" (Сміється)


– Що відповів президент?

– "Я тобі підключуся. Вже одного разу підключився". Пам’ятаєш матч з бразильцями?


– Коли у Львові гостювала Парана?

– Так, це показовий матч, на трибунах багато людей. Ми програємо, останні хвилини, кутовий… Трибуни скандують "Мацей! Мацей!" От я й побіг у чужий штрафний майданчик. Кутовий ми подали жахливо і я навіть не повертався у ворота – бачив, що шансів врятуватися немає. Після цього в роздягальні мені так "насипав" Лев Броварський, Царство йому Небесне. "Тренере, це ж видовище", – пояснюю. "Це що за рішення таке? Ти клоун?" – запитує мене. Я відповідав, що у Європі так роблять, це шоу.


"До Батісти треба було ставитися по-особливому"


– В інтерв’ю польським ЗМІ ви порівнювали Україну з європейськими державами і вражали реалізмом: "Помаранчева революція мала свої причини – люди в Україні можуть протягом місяця безперестанку їсти картоплю". Абстрагувалися від ролі футболіста, який думає лише про футбол?

– Мені це було цікаво. Люди живуть надією, однак, на жаль, в політиків є один трюк. Вони обіцяють краще життя, а потім виходить ще гірше. Таке враження, що ті, хто при владі, банально крадуть гроші, а тоді втікають за кордон. У вас складна ситуація. Я не особливо цікавлюся українською політикою, адже не маю ваших каналів. Та й від власника медіа також чимало залежить. У нас TVN – німецько орієнтований, а "1" і "2" канали залежні від владної партії "Prawo i Sprawiedliwość". Проте можу сказати, що вам обирати треба абсолютно нову людину. Мені просто шкода українське населення, яке так довго боролося: люди голодували, ночували на вулицях.


– Свого часу у футбольний обман потрапили і ви. На початку 2005-го разом з кількома українським футболістами ви поїхали у латвійську Венту.

– Я не шкодую про це, адже довелося попрацювати з дуже хорошою людиною – Олегом Лужним. Також з нами їздили Володимир Журавчак, Юрій Беньо та Олександр Хацкевич. Перед Вентою нібито стояла ціль – перервати гегемонію Сконто. Керівництво клубу банально ошукало нас. Вже після другого туру нікого з цих людей не було. Ми залишилися на довший термін тільки з поваги до Лужного. Літали і жили за свої кошти протягом 8 місяців. Обіцянки, звичайно, були, що все компенсують, але все одно то був прекрасний час.


– Ви повернулися до Львова і навіть встигли допомогти Карпатам з виходом в елітний дивізіон. Ключові гравці тієї команди – Ігор Худоб’як та Вільям Роша Батіста. Чим вони вам запам’яталися?

– Ігор – скромний хлопчина і хороший футболіст. Він наполегливо працював на тренуваннях. Батіста також тримав свій рівень. Мені здається, що до бразильця мав бути трохи інший підхід. Він спіймав зірочку. Як це правильно пояснити? Не в поганому значенні зірочку. Просто треба було по-особливому до нього ставитися. Як на мене, то Батіста міг дати ще більше. Але він затримався на певному рівні.


– Неприємна сторінка вашої карпатівської кар’єри була написана у матчі з Металістом. Хоч ви і не грали у тому поєдинку, звинувачень уникнути не вдалося.

– Справжня афера, в якій я участі не брав. Навіть не знаю деталей цієї справи і не скажу, як все було насправді. Чув тільки про це з чужих слів. Це неприємна тема, яка створила багато клопотів.


– Ваша карпатівська епоха завершилася з переходом в ФК Харків. Ви двічі потрапляли у заявку на матч проти Карпат, однак на поле не виходили. Коли повернулися на "Україну", то пережили дежавю?

– Привітався навіть з охоронцями на стадіоні. Я є такою людиною, яка не хоче залишати після себе негатив. Незвично було сідати на іншу лаву запасних. Було приємно, коли в перерві я пішов розминатися, а з трибун вигукували моє ім’я. Повторюся – ніколи не забуду підтримку львівських вболівальників.


– Парадоксально, проте ви дебютували в Екстраклясі, коли вам було вже за 30. У П’ясті ви зустрілися з Камілем Гліком, який через кілька років стане найкращим захисником країни.

– На жаль, врятуватися від вильоту не вдалося – в останньому турі все могла змінити навіть нічия. Наш П’яст програв, а зі стадіону команду ще довго не випускали фанати.


– Той період у Глівіце ви прокоментували відверто: "Ми не були святими".

– У П’ясті в нас була така собі трійця: я, Глік і Матеуш Ковальскі. Обидва хлопці діяли в обороні і так сталося, що ми почали товаришувати. Ніколи не забуду наш перший спільний матч – кубкове протистояння в Щеціні. Відразу в очі кинулася шаленість Гліка. М’яч летить у ворота, я кидаюся, а Каміль підставляє голову. Шалена сила і бійцівський характер. Протягом всієї кар’єри у Каміля був такий стиль.


Наші гуляння? Я не розумію, коли люди в інтерв’ю розповідають, що пили у своєму житті лише негазовану воду. Зрештою, ми завжди знали міру. До речі, Дудек розповідав, що в Англії на стадіоні збираються сім’ї футболістів і ніколи не виникає проблем, хоч на столах є і віскі, і пиво, і вино. Все залежить від людини і її ставлення до справи.


– Зараз Глік виступає в Монако. Перебуваєте на зв’язку?

– Коли Каміль грав за Палермо, то телефонував мені навіть о 3-ій ночі. Однак потім він став футболістом Торіно і змінив номер. Згодом я мав його нові контакти, але загубив їх.


– У вашій футбольній кар’єрі є такі ситуації, у яких ви змінили б своє рішення?

– Мені здається, що треба було трохи раніше йти з Карпат. Другий контракт, можливо, варто було підписувати, але третій – вже точно ні. Напевно, в кожного футболіста таке стається, коли зникає стимул і запал. Важко проводити все життя в одній команді. Якщо потрапляєш в новий колектив, то треба завжди щось доводити. Коли ж ти 7 років у команді, то ситуація зовсім інша. Однак склалося все саме так, як і мало, тому я не шкодую ні про що.