5 грудня 2018 16:13

"Захожу, а Лобановский говорит на украинском". Экс-игрок "Карпат" - о страшных 90-х и худший сезон "Динамо"

Інтерв'ю Любомира Кузьмяка із Олександром Гієм, універсальним гравцем Карпат і київського Динамо 80-х, який вже багато років освоює Канаду.


Різниця в часі між Львовом та Торонто примушує йти на жертви. Однак це не той випадок, коли журналіст пристосовується до відомого співрозмовника, а навпаки. "Дивись, о 6-ій ранку маю виходити з дому. Тому чекаю на твій дзвінок о 04:30", – переконливо каже Олександр Гій.


До останнього вагаюся, чи варто телефонувати у той час, коли не прокинулися навіть перші півні. Таки набираю номер екс-гравця Карпат та Динамо і передусім цікавлюся, чи не зіпсую робочий день, а заодно здивовано перепитую, звідки беруться такі фізіологічні резерви.


– По-перше, це Україна, Львів і Карпати. Коли чую ці три слова, то просто не можу відмовити, – пояснює Олександр Гій. – Крім того, це дисципліна і футбольне минуле. Недарма у своєму житті стільки тренувальних зборів пройшов – бувало по три заняття на день. Це все не минуло безслідно.


"Коли обрали Кучму, зрозумів: добра тут не буде"


– Адаптацію у новому середовищі важко було проходити?

– Ти приїжджаєш у нову країну і треба все розпочинати з нуля. Я вивчав англійську у Львові, проте знав лише "добрий день" і "до побачення". Тут трохи інший рівень. Коли ми приїхали, то жінка перебувала на 8-му місяці вагітності. Можеш собі уявити наше становище. Часу на вивчення мови не було. Я мав відразу гроші заробляти. А життя тут дороге. Зрештою, в Україні теж непросто – ціни доволі високі. Правда, зарплати не такі, як у Канаді.


– Ваша нинішня сфера діяльності жодним чином не пов’язана зі спортом?

– Абсолютно. Я працюю у сфері будівництва. Споруджуємо будівлі з гіпсокартону: лікарні, аеропорти. Тривалість зміни – 8 годин. Буває, що працюю за 100 кілометрів від дому, буває – на відстані 5-ти хвилин. Спостерігати за спортом можна, але насправді я повністю від цього відійшов. У перші кілька років шалено працював, ми придбали будинок і довелося виплачувати великі відсотки за кредитом. Щодо зацікавленості футболом, то моя донька Марія відвідувала практично усі матчі ФК Торонто, коли вчилася в університеті – її хлопець є фанатом цієї команди.


– Попри відсутність часу і абстрагованість від футболу, ви увійшли в історію, як один з ініціаторів назви футбольної команди з Торонто, яку завдяки вам назвали Карпатами. Що за історія?

– Коли я тільки-но приїхав, то виступав за ветеранів спортивного товариства "Україна" і тренував дітей. Якось батько одного з моїх хлопчаків підійшов до мене і сказав: "Нам потрібно м’яч накачати". Ми підійшли до мого автомобіля і цей чоловік побачив будівельне спорядження. Відразу запросив мене до "юнії", тобто профспілки. Так все розпочалося. Паралельно я познайомився з лемками, етнічною групою, яка жила у Канаді. Мої батьки також із території, що знаходиться поруч з Лемківщиною – родом з Томашува-Любельського, неподалік Рави-Руської. Ми захотіли заснувати свою команду і обрали для неї назву "Україна 2002".


– Назву не погодили?

– Такі найменування тут доволі звичні. Існує, наприклад, "Португалія 2004". Однак один з керівників спортивного товариства "Україна" на прізвище Чолій заборонив нам так називатися через схожість найменувань. Я в політику ніколи не ліз, верхівка мене не заманювала. Просто на зібранні діаспори запропонував альтернативну назву – "Карпати". Чи саме я першим це запропонував? Мабуть, справді так і було.


– Існує традиційне твердження – добре там, де нас нема. Що вас спонукало залишити Україну?

– Повернися на три десятки років у минуле. Уявляєш приблизно, що тоді творилося у суспільстві і політикумі? Зрештою, ті люди і далі залишаються при владі в Україні. У 1992-му я закінчив з футболом і ми з дружиною заснували бізнес із продажу речей. Їздили в Польщу і торгували у Львові на "Краківському" базарі та на ринку "Україна" поруч зі стадіоном. Однак 90-ті роки були страшними – українці навіть валюти своєї не мали. Я намагався аналізувати і, коли країна обрала своїм президентом Леоніда Кучму, зрозумів, що добра тут не буде.


– Проте бізнес ще існував?

– Податкова не давала спокою. Нас просто притискали. Побори були дуже серйозні. Насправді навіть в такій ситуації я нікуди їхати не хотів. Втім одного прекрасного дня у Львові заснували фірму, яка підготувала документи – питання моєї еміграції в Канаду було вирішене.


"Директор школи сказала: за медаль треба 800 рублів. Батько її послав"


– За більш ніж 20 років у вашому канадському житті було багато таких днів, коли ви казали собі: "З мене годі. Збираю речі і повертаюся додому"?

– У мене були сумніви до 2008-го. Знайомі казали: "Та нащо нам твоя Канада". Проте після приходу до влади Януковича, мабуть, всі українці хотіли виїжджати світ-заочі. Щодо мене, то бувало всяке – дружина не раз казала, що варто повертатися. Ніколи не забуду нашу першу ніч.


– Де провели її?

– Це був невеличкий будинок на 100 квартир – такий собі гуртожиток. Винесли диван з іншої квартири, на ньому спали дружина з донькою. Я лежав на підлозі і підстелив собі жінчине пальто. Однак в мене було чітке переконання – я не хотів повертатися. Я такий, що вирішую спонтанно і роблю те, що хочу. Таким був з дитинства.


– У футбольній школі були розбишакою?

– Ні, хуліганом не був, але зі мною було складно, я часто заперечував. Наприклад, піонерський галстук я не носив. Він постійно лежав зім’ятий у моїй кишені. Стрижка теж була особливою – довга шевелюра, майже хіпі (Усміхається). Мене примушували стригтися, але я пручався. Вигнати зі школи мене не могли, хоча я завжди говорив те, що думав.


– Ваш брат Юрій, екс-гравець Буковини і Карпат, закінчив школу із золотою медаллю. Судячи з ваших розповідей, навчання не було вашим улюбленим заняттям?

– Чому ні? Я не отримав медалі, але не через відсутність знань. Директор моєї школи подзвонила додому, а батько підняв слухавку. Сказала, що за медаль треба заплатити 800 рублів. Батько її послав. Якби слухавку взяла мама, то все склалося б інакше – вона назбирала б гроші. А тато був проти цього, у нас із ним схожі погляди. Вчився я нормально, згодом вступив до інфізу, оцінки мав відмінні. Навчання давалося мені легко.


– Троє синів-футболістів у хаті – випробування для вікон, дзеркал і всього, що легко б’ється. Ваш брат Юрій щиро зізнавався, що ви "квартиру перевертали". Що у вашому послужному списку розбитих речей?

– Футбол у хаті грали ми з Юрою. Молодшого брата Ігоря рідко залучали до забав. Головний "трофей" – розбите вікно у нашій квартирі на Левандівці. Кольоровий телевізор "Електрон" також скинули на підлогу (Сміється).


– Який саме?

– Разом із товаришем-сусідом почав збирати недопалки. Хтось розповів про це нашим батькам. Ніколи не забуду, як добряче отримав від батька. А ще він нагодував мене цигарками. Мабуть, саме тому ніколи більше в житті не брав до рота цю гидоту.


"Підходить до мене дівчина і питає: "Что это ты тут напИсал?"


– Ваш брат Юрій потрапив у групу до Анатолія Крощенка, хоча велику роль у вашому житті також зіграв Анатолій Тищенко, видатний адміністратор Карпат.

– Юрій спочатку займався гандболом, мав кремезну статуру. Я завжди був малим і старші хлопці казали: "Йди в напад і не заважай під ногами". Якось Тищенко помітив нас і запропонував спробувати себе у СДЮШОР "Карпати": "Приходьте 3-го вересня на стадіон "Дружба". На відборі Юрко потрапив до Крощенка, а через тиждень брат повідомив: "Збирайся, Анатолій Тищенко сказав, що ти теж можеш приходити".


– З цього стартував ваш великий футбольний шлях?

– Якщо точніше, то почався він із тирсового поля. Історики пишуть, що моїм першим тренером був Борис Гончаров, хоча насправді ним був Михайло Рибак.


– У 1971-му інший Рибак, Анатолій, відзначився дублем у ворота Динамо в прем’єрному для Карпат сезоні у Вищій союзній лізі. Під час одного з найбільш легендарних поєдинків в історії Львова ваш брат Юрій сидів на трибунах і вболівав за Динамо.

– Я також вболівав за киян у всіх матчах, однак у протистояннях Карпат та Динамо я підтримував рідну команду.


– Парадокс у тому, що ви певною мірою здійснили мрію брата – стали гравцем Динамо.

– У столиці я зіграв вкрай мало – тричі вийшов на заміну і лише раз з’явився у старті. Та й той матч проти Металіста можна назвати, м’яко кажучи, незвичним. Кажуть, тепер таких матчів в Україні чимало відбувається і їх навіть почали розслідувати відповідні органи.


– Не кожен молодий хлопець міг потрапити у найкращу команду України.

– Мабуть, щось у мені помітили. Я був спритним та й на зріст "метр з кепкою". Запрошував мене до Києва у 1983-му Юрій Морозов. У той час Валерія Лобановського в клубі не було – він готував збірну СРСР до чемпіонату Європи.


– Однак дуже скоро в клубі не стало Морозова.

– Я тільки приїхав з В’єтнаму, де був у складі СКА "Карпати", і поспілкувався з Михайлом Команом. На його запрошення приїхав у столицю і підписав контракт з Динамо. У Києві було дуже важко… Там така м’ясорубка…


– Лише у фізичному плані чи ще й у психологічному?

– Напевно, ще й другий варіант. Якщо в першому випадку ти витримаєш завдяки силі організму, то в другому – по голові сильно б’є. Коли повернувся до Львова, то навіть отримав гастрит. Не скажу, що це сталося виключно через нерви в Динамо, але їхня роль була визначальною.


– Існує певний міф – мовляв, у Динамо ви не затрималися ще й через те, що відчували своєрідний мовний бар’єр. Ви спілкувалися лише українською. Відчували через це певний дискомфорт?

– Це правда, переважно там всі розмовляють російською. Я ж казав, що був у молодості шаленим. Тому завжди використовував лише рідну мову. Українською також говорили Василь Рац, Сергій Райко та Андрій Баль. Чи були зауваження від когось? Ні, такого не було. Зате певні проблеми через це у мене виникли в тогочасній молодіжній збірній України.


– В чому справа?

– Мене викликали на збір у Крим і в місцевому готелі на рецепції треба було заповнити анкету, яка складалася з української та російської частин. Я, як хлопець зі Львова, бандерівець, заповнив лише українську версію. Підходить до мене молода дівчина і питає: "Что это ты тут напИсал?" Я миттєво відповів: "По-перше, не "напИсал", а "написАл". По-друге, я живу в Українській РСР".

Поруч стояли хлопці та тренерський штаб, які все це бачили. Ніхто з команди слова поганого не сказав, проте на підсумковий результат це могло вплинути. Після збору я залишив розташування команди. Думаю, та історія вплинула на моє майбутнє у збірній.


"Лобановський запитав: "Сашко, тобі казали не забивати? Юрчишин попросив?"


– У 1984-му Динамо фінішувало на десятій сходинці, продемонструвавши один з найгірших результатів у історії клубу. Ви потрапили в команду просто не в той час?

– Можливо, мені чогось не вистачило. Пригадую, як із київського СКА в Динамо запросили Івана Яремчука, який вдало проти нас зіграв у спарингу. Лобановський шукав підсилення, адже треба було знайти заміну травмованим лідерам. Крім того, футболісти були не в найкращій формі – Юрій Морозов дав послаблення і команда перебувала в поганому фізичному стані. Лобановський повинен був це виправити.


– Яке у вас враження залишилося від особистого спілкування з Валерієм Васильовичем?

– У мене така ж думка, як у всіх моїх екс-партнерів. Дивився кілька інтерв’ю динамівців Дмитру Гордону – вони в унісон відзначають височенний рівень Лобановського. Не можу не погодитися. Він надзвичайний психолог і я переконався в цьому на власному досвіді.


– В чому це проявлялося?

– Одного разу я відпросився на весілля брата і поїхав у Чернівці. Добирався важко – в клубі мені взяли квиток без місця, потяг був заповнений. Довелося їхати на третій поличці. Далі було гуляння і повернення до Львова, де я провів два тижні.


– Без погодження з тренерським штабом?

– З клубу постійно телефонували, а я просто ігнорував дзвінки. Нарешті батько не витримав і сказав: "Годі ховатися за нашими спинами. Ти вже дорослий, тобі 20 років". Коман таки додзвонився і переконав приїхати до Києва. "Добре, можеш не грати. Просто здай форму і все", – сказав Михайло Михайлович. На вокзалі у столиці мене вже чекала чорна "Волга" з Анатолієм Сучковим. І поїхали ми не на Нивки, де лежала моя форма, а в Кончу-Заспу.


– Вирушили безпосередньо до Валерія Васильовича?

– Фактично то була моя перша розмова з ним. Короткі бесіди перед матчами не враховую. Заходжу до Лобановського, а він зустрічає мене українською – я навіть не повірив. Так, то не була така мова, як у мене, проте помітно було, що він старається.


Напередодні в колективі сталася епічна проблема – частина команди загуляла. Подробиці для широкого загалу опустимо, однак все завершилося викликом міліції і тим, що один із тренерів вибивав двері в квартиру плечима.


– Гравців, які проштрафилися, потрібно було замінити?

– Так, тому вирішили спробувати у грі саме мене. Так я дебютував у поєдинку з Пахтакором. Вийшов на заміну і не влучив у порожні ворота з двох метрів. Не знаю, як я не забив. Після гри Лобановський це оригінально прокоментував: "Сашко, тобі казали не забивати? Це Юрчишин попросив?" Степан якраз тоді в Ташкенті виступав (Усміхається).


"Сачкуй, бо вмреш", – раціонально порадив Баль"


– Чанов, Безсонов, Яковенко, Балтача, Блохін, Буряк – в Динамо ваших часів виступали живі легенди. Переважно молоді приїжджі хлопці дивляться на зірок із відкритим ротом. У вас теж так було?

– Ні, я не соромився. У мене такого не було. Я тренувався з ними і досить швидко звик. В тій ситуації треба було "пахати". Часу дивитися на партнерів із роззявленим ротом не було.


– Вас добре прийняли в Києві?

– На зборах я жив з Василем Рацом. Спілкувався добре з Юрієм Махинею та Андрієм Балем, який сильно мені допомагав. Якось навіть порадою допоміг. Шалена спека, понад 30 градусів, а ми бігаємо під палючим сонцем. "Сачкуй, бо вмреш", – раціонально порадив Баль. Виглядало це приблизно так – поки Лобановський дивився в один бік, то ця група футболістів працювала. Тільки повертав голову в протилежний бік, вони зупинялися. До речі, в Києві я також тісно спілкувався із Сергієм Герасимцем. Одного прекрасного дня його в команді не стало.


– Не витримав конкуренції?

– Не з’явився на одне тренування, потім на інше. Сергій – киянин, народився неподалік стадіону і був справжнім фанатом футболу. Знав усіх футболістів змалечку, збирав автографи. Герасимець мав мрію – грати в Динамо. Спочатку його взяли в дубль, однак потім відправили в ірпінське Динамо. Пригадую, як він залишався після тренувань, фанатично ставився до справи. Кияни на свого вихованця не розраховували – Сергій виступав за Шахтар та мінське Динамо, а тоді отримав білоруське громадянство.


– Як пояснення жахливому сезону 1984-го, Лобановський нарікав на "неритмічний календар", а легендарний воротар Динамо Олег Макаров зауважував: "То була команда байдужих гравців з буквою "Д" на грудях".

– Можна казати будь-що, але вже наступного року практично усі ці гравці досягнули нереальних висот і стали чемпіонами країни, а потім і європейський трофей завоювали. Повторюся, головна проблема полягала в тому, що Морозов "розпустив" хлопців і не був таким жорстким, як Валерій Васильович.


"Прикладав до вуха радіо "Маяк" і слухав, як зіграли Карпати"


– Командою всього вашого життя були СКА "Карпати", за які ви провели понад сотню матчів.

– Ми займали місця від третього по п’ятнадцяте. Тобто часи були різні і в певний момент ми фактично входили у топ-20 команд всього СРСР. Уяви собі, скільки команд і скільки ліг, а ми демонстрували доволі непогані результати.


– У ті часи футболісти не мали закріплених за собою номерів, проте в архівних протоколах навпроти прізвища "Гій" часто можна було помітити номер "13". Ви його обирали чи це було рандомне число?

– Ні, я не був забобонним (Сміється). Якщо давали 13-ку, то я не пручався. Лише раз в житті захотілося вийти на поле з "8" на спині. Це був номер мого брата Юрія. Було це у 1987-му, здається. Саме тоді з Пахтакора до нас приїхав нападник Ігор Шквирін, який мав у Львові два роки відслужити. І в Ташкенті у Шквиріна був якраз восьмий номер. У львівській команді він теж взяв його собі. А я гравцем основи повноцінним не був.


– Так склалося, що виступи СКА "Карпати" не враховуються до офіційного літопису Карпат, які на той момент припинили існування. За головну команду Західної України ви провели лише один сезон.

– Я з дитинства марив саме тими Карпатами. Прикладав до вуха радіо "Маяк" і слухав, як зіграла моя команда виїзний матч в чужому місті. Згодом займався в клубній школі, відвідував всі домашні матчі і навіть подавав м’ячі Блохіну та Буряку у якості болбоя. Минуло кілька років і я виходив замість них на заміну.


– СКА "Карпати" тренували різні фахівці. З ким працювалося найбільш комфортно?

– Хороші спогади про Володимира Булгакова. Сильно допоміг мені Андрій Карімов. У 1987-му команду прийняв Йозеф Фалес. На передсезонних зборах шалено ганяв команду. Навіть з початком чемпіонату навантаження не зменшилися. Минуло кілька турів, а ми, здається, йшли останніми, 22-ми. Футболісти пояснювали наставнику, що нам треба трохи відпочити. Однак невдалі результати на старті мали миттєву реакцію – армійське керівництво швидко усунуло Фалеса з посади. Той сезон СКА "Карпати" закінчили на 5-му місці.


– В чому секрет?

– Команду прийняв Андрій Усманович Карімов. Він зробив те, що ми просили – зменшив навантаження і ми "побігли".


"Лужний авторитетів не визнавав"


– Вашими одноклубниками у різні часи були чимало цікавих футболістів. Володимир Кухлевський, наприклад, був кумиром львівських хлопчаків у середині 80-х, а Вагіз Хідіятуллін приїхав у СКА "Карпати" у статусі гравця збірної СРСР.

– У Вагіза була травма, але після певного періоду часу він повернувся у Спартак, а потім навіть поїхав у Францію. Кухлевський дуже багато забивав – справжній талант. Відзначу також Василя Бондарчука, Ельхана Расулова, Віктора Рафальчука та Володимира Журавчака. Через СКА "Карпати" пройшло багато класних гравців.


– Серед них – молодий і харизматичний Олег Лужний.

– Як його забудеш? (Усміхається) Авторитетів Олег не визнавав. Брав м’яч і летів по флангу. Пригадую, як грали в снігу по коліна. Лужний на це не зважав – мчав по бровці аж гай шумів.


Команда комплектувалася справді цікавими гравцями. Взяти того ж Вадима Тищенка, за яким Булгаков у Вінницю посилав офіцера – футболіста вивозили до Львова посеред ночі.


– У багатьох футболістів море емоцій та спогадів від поїздок на Кавказ. У вас були пам’ятні виїзди?

– Абовян поза конкуренцією. У 1989-му в наші ворота поставили чотири пенальті. Чому так багато? Бо перші два наш Олег Береський відбив (москвич Анатолій Кисельов справді чотири рази призначав пенальті у ворота львів’ян – Котайку вдалося пробити Береського лише після перерви – "Футбол 24"). Були такі міста на Кавказі, куди взагалі ніхто не їздив – усі гостьові команди отримували технічні поразки.


Пригадую, що у 1991-му тернопільська Нива і Карпати відважилися зіграти з Гоязаном. Завершилося все тим, що до нас у роздягальню зайшли арбітри: "Хлопці, вибачайте, але нас попередили. Якщо господарі не переможуть, то нас просто не випустять звідси". Звичайно, що там ми програли. Хоча за три дні до того перемогли в Нальчику – через травми Миколи Сича та Андрія Чікала Степан Юрчишин запропонував мені зіграти зліва в захисті – і я забив єдиний гол у ворота Спартака.


– Виступи вже за відроджені Карпати були для вас знаковою подією ще й тому, що вперше у своїй кар’єрі вам довелося виходити на поле пліч-о-пліч з рідним братом Юрієм. Особливі емоції?

– Це було щось! Мені було дуже приємно. Пригадую навіть, як в одному матчі замість Юрія жовту картку отримав я. Порушив правила він, а в протоколі чомусь записали моє ім’я.


– Ви щиро зізнавалися, що часто не використовували шанси у своїй кар’єрі. Могли трохи по-іншому розпорядитися нагодою в Динамо, не повною мірою реалізували себе в Карпатах. Якби можна було повернутися у часи вашої футбольної молодості, то що змінили б передусім?

– У спогадах в мене лише позитив і тільки хороші речі. Проте я справді не використав весь свій потенціал. Чи змінив би щось у своєму житті? Так, змінив би. Ще в Україні вивчив би англійську мову.