17 октября 2018 20:27
"Все выдающиеся тренеры - трудоголики". Отрывок из книги Фергюсона "Менеджмент в стиле "Манчестер Юнайтед"

В Україні вийде переклад книжки сера Алекса Ферґюсона «Менеджмент у стилі «Манчестер Юнайтед».


Видання вже готується до друку. Видавництво Наш формат надало FootballHub кілька уривків з книги.


Ферґюсон присвятив МЮ 26 років, допоміг їй здобути надзвичайну кількість перемог, а його відставку назвали кінцем цілої ери. Шотландець переконаний: є риси, притаманні всім переможцям і компаніям, чиї керівники прагнуть успіху незалежно від справи, якою займаються. У цій книжці, Ферґюсон підсумовує власний життєвий і професійний досвід у Манчестер Юнайтед та пропонує поради, які однаково добре працюватимуть як на футбольному полі, так і в будь-якій компанії.


У більшості клубів тренери працюють набагато важче, ніж люди собі уявляють. Якщо ти у Прем’єр-лізі, то постійно перебуваєш під жорстким тиском, а якщо не в Прем’єр-лізі, тобі бракує грошей, щоб найняти великий штат. Так і було, коли я починав. У Сент-Міррені мені допомагали четверо — асистент головного тренера, тренер дублюючого складу, фізіотерапевт і адміністратор, який працював не повний день.


В Абердині Тедді Скот виконував роль адміністратора і тренера дубля. Також він прав і прасував форму. Часом йому доводилося ночувати на більярдному столі, бо він не встигав на останній автобус додому. Навіть на початку моєї кар’єри в МЮ в штаті було лише вісім людей.


Кілька разів траплялося так, що всі працівники Абердину, включно з президентом, мусили вставати о шостій ранку і йти чистити поле від снігу. У березні 1980 року ми почали похід за моїм першим чемпіонським титулом з того, що прибрали з газону шар снігу завтовшки 15–20 сантиметрів. Ми перемогли Ґрінок Мортон 1:0, і це була єдина гра в Шотландії того дня.


Усі видатні тренери — Карло Анчелотті, Жозе Моурінью, Арсен Венгер — справжні трудоголіки. Однак найбільше я завжди поважав неоспіваних героїв — тренерів, які ніколи не здаються, хоч доля і не дає їм шансу спробувати свої сили в топ-клубі. У Шотландії я часто наштовхувався на Алекса Сміта і Джима Макліна в різних забутих Богом місцях у такі вечори, коли дощ лив як із відра і набагато приємніше було б сидіти перед телевізором. Алекс тренував різні шотландські клуби 40 років, а Джим 22 сезони очолював Данді Юнайтед. Імена Ленні Лоуренса та Джона Раджа, швидше за все, невідомі людям, не пов’язаним із футболом, але Ленні — один із небагатьох, хто провів понад 1,000 матчів біля керма таких клубів, як Чарльтон, Бредфорт, Лутон та Грімсбі Таун. Своєю чергою, Джон 16 сезонів керував командою Порт Вейл, а потім близько 14 років працював футбольним директором у Сток Сіті. Вони ніколи не здавалися. Футбол поглинув їх. Я часто бачив їх на трибунах разом із купкою вболівальників на матчах наших дублерів.


Такими ж непохитно наполегливими були і деякі гравці. Троє з таких, котрих я дуже поважаю — це Тоні Адамс із Арсеналу, Джанфранко Дзола часів своїх виступів за Челсі та Джеймі Каррагер із Ліверпуля. Я завжди відчував, що Адамс — гравець МЮ, який одягнув не ту форму. Алкоголь зруйнував кар’єри та життя багатьох футболістів. У МЮ всі чудово пам’ятають сумний приклад Джорджа Беста. На цьому тлі відчайдушна боротьба Тоні з його демонами наприкінці 1990-х років заслуговує на захоплення. Однак мою увагу привернуло те, що він робив на полі. Брак таланту і швидкості він цілком компенсував своїм ставленням до гри. Він був посереднім гравцем, але зміг стати видатним лідером завдяки тяжкій праці. У ньому завжди жив дух переможця, і він абсолютно виправдовував довіру спершу Джорджа Ґрема, а потім Арсена Венгера.


Дзола теж був фантастичним майстром. Він завжди завдавав нам клопотів і ніколи не здавався. Хоч був і невисоким, та не поступався захисникам, вищим за нього на 20 чи 25 сантиметрів. Він був дуже хитрий, креативний і непохитний. Його підхід до гри збігався з моїм.


Джеймі Каррагер в юності тренувався з МЮ. У нас він грав на позиції півзахисника і нічим особливим не відзначався. Перейшовши в Ліверпуль , він став душею та серцем команди і її рушійною силою. У мій останній сезон він увійшов з лави запасних у гру, яку ми контролювали. Біля бокової лінії я сказав йому: «Слухай, тільки не лупцюй наших хлопців». Він відповів: «Я відлупцюю кожного з них». Коли я вийшов на пенсію, ми з ним кілька разів бачилися, і він мене дуже вразив. Я не здивуюсь, якщо він колись очолить Ліверпуль. Проте спершу йому треба вирішити, чи готовий він покинути телевізійну студію і повернутись у футбол.


На щастя, в МЮ у нас було багато гравців з духом переможців. Коли виграш стає способом життя, справжніх переможців не спинити. Хоч як банально це звучить, найкращі футболісти, передусім, змагались із собою, щоб досягти найкращих результатів. Не випадково таких гравців, як Роналду, Бекхем, брати Невіли, Кантона, Скоулз, Ґіґз і Руні, доводилося силоміць тягнути з поля після тренувань. Усі вони мають вроджене бажання постійно вдосконалюватися. Наприклад, Ґарі Невіл зі шкіри пнувся, бо знав, що не володіє таким природним талантом, як його партнери по команді. У його молоді роки я ніколи не хвилювався за те, що він робить у п’ятницю ввечері, бо знав, що о пів на десяту він уже буде в ліжку.


Девід Бекхем — теж надзвичайна особистість. Він жив у нетрях, коли прийшов до нас, однак тренувався не лише зранку і після обіду, а й увечері зі школярами. Коли на початку сезону ми змушували гравців здавати човниковий біг, Бекхем завжди показував найкращі результати. Те ж стосується і Роналду. Він прагнув стати найкращим футболістом світу і все для цього робив. Він дуже пильно стежив за харчуванням, ще до переїзду в Англію. Сьогодні він неухильно приймає ванну з льодом після кожного матчу, щоб і далі грати на тому рівні, якого від себе вимагає. Він не торкається алкоголю і стежить, щоб його вага була кілограми на три меншою за норму. Коли йому перевалило за тридцять, він відчув, що так для нього краще.


В ідеальному світі я б зібрав команду з 11 гравців із такою ж наполегливістю і талантом. Утім життя складніше. Якби у мене був вибір між надзвичайно талановитим футболістом без бажання розвиватись і непоганим гравцем з надзвичайною самовіддачею, я обрав би останнього. Дуже обдаровані гравці здатні добре працювати певний період часу, але їм бракує витримки, на якій тримається стабільність команди.


Таке ставлення до роботи, яке я описав на прикладі кількох тренерів та гравців, притаманне всім видатним спортсменам. Вони мають непереборне бажання працювати і колосальну дисциплінованість. Візьмімо, наприклад, Ентоні Маккоя, жокея, який виграв понад 4 тисячі заїздів попри те, що за свою кар’єру зламав кожне ребро та багато інших кісток. Його нормальна вага становить 75 кілограмів, але 25 років він тримав її на рівні близько 63. Коли він оголосив про завершення кар’єри, його дружина сказала, що тепер їй доведеться навчитись готувати картоплю. Відомий тенісист Новак Джокович, давній друг колишнього захисника МЮ Неманьї Видича, має схожі риси. Можна лише захоплюватись, коли чуєш про його розпорядок дня та режим харчування.


Найкращі футболісти світу не менш дисципліновані, хоч іноді їхні фото на пляжі в Дубаї чи в нічному клубі з юною дамою можуть поставити це під сумнів. Вони вимушені невпинно працювати. Не лише тому, що тільки так можна дістатись вершини, а й тому, що завжди є хтось, хто прагне зайняти їхнє місце в стартовому складі.