Листування вболівальника Динамо Київ з Миколою Несенюком

         Переконаний, що після провального цьогорічного сезону для Динамо, не лише мене переповнювали негативні емоції після фінальногого матчу за Кубок України з Шахтарем. Одного пізнього вечора я вирішив надіслати листа прес  - секретарю ДК Олексію Семененко, який згодом його передав директору департаменту по роботі зі ЗМІ та вболівальниками пану Несенюку.  У мене з ним відбулася дискусія.Я не збирався публікувати цю інформацію, але після “помпезної” презентації нової емблеми Динамо вирішив, що, можливо, моє листування з паном Несенюком для  Вас дасть відповіді на багато запитань.

Мене звати Вадим. Вболіваю вже більше 10 років за Динамо Київ.

Особисто мене обурює той факт, що на матчі ДК ходить така невелика кількість вболівальників.Раніше ходили по 80 - 90 тис., а зараз радіємо рідким випадкам, коли збираються 15 тис. на стадіоні Динамо.Було б непогано, якби на останній матч чемпіонату в Києві проти Волині,  вхід був вільним і якомога більше глядачів прийшли подвитися на футбол.

І ще. На матчі єврокубків ціна квитків занадто висока. Так, 200 грн. викласти можна, але пам*ятаю, що на матч з Барсою просили 500 грн. На матчі ходить переважно молодь, студенти. Стипендія зараз складає 500 грн. з копійками. Розгляньте можливість надання знижок на квитки для категорії студентів. Це досить легко зробити. При купівлі квитка показати студ. квиток. Повірте, такий крок викличе лише повагу до керівництва клубу.

І до речі, навіть на такий важливий матч як з Шахтарем підвищили ціни на квитки. Не варто керівництву клубу намагатися заробляти на цьому. Треба докладати усіх хусиль, аби створювати такі умови для вболівальників, щоб стадіон був заповнений вщент.

Дякую за увагу!

Вадиме!
Цього листа мені переслав Олексій Семененко.
Прошу уважно прочитати мою відповідь і передати її таким, як ви. 
Квитки на футбол почали продавати сто років тому в Англії не з метою заробити гроші а з метою навести порядок, щоб кожен займав своє місце.
Безплатний вхід це - по-перше, ризик проникнення на стадіон хуліганів, провокаторів, волоцюг тощо, по-друге удар по принципу продажу видовища. Безплатний вхід не допоміг збільшити відвідуваність ніде. Тепер щодо ціни на квитки. Ціна у трддцять гривень на матч чемпіонату є цілком нормальною. Ви ж не йдете у кіно і не просите пропустити вас за дві гривні бо ви студент чи пенсіонер. Високі цін на аншлагові матчі зумовлені високим попитом. Квитки по 30 гривень на матч ліги чемпіонів одразу ж скуплять спекулянти і продаватимуть їх за скільки завгодно, хоч за тисячу. Попит визначає ціну. Хороший матч коштує дорого. Ви ж не просите у магазині продати вам французький коньяк за 40 гривень, а купуєте на ці гроші закарпатський. 
Здається, я все зрозуміло написав? Дякую за підтримку.
Микола Несенюк.

Пане Миколо, прочитавши Вашу відповідь виникли деякі коментарі.

Досить дивним виглядає Ваше порівняння футбольної вистави, футбольного поєдинку із розпиттям міцних алкогольних напоїв. Можливо, я дійсно щось не розумію, але будемо вважати, що у цьому питанні Ви більш компетентні, ніж я.

Більш дивною виглядає Ваша думка щодо того, що на матч, вхід на який буде вільним, прийде армія волоцюг, провокаторів та хуліганів. А хіба серед людей, які можуть дозволити піти на футбол за 500 грн. не знайдеться провокаторів?..  Якщо вже керівництво клубу настільки остерігається навали провокаторів та хуліганів, то можна сміливо говорити про те, що роль стюартів на стадіоні Динамо зведена лише до перегляду квитків при вході на трибуні. Питання не стоїть у площині, що хтось вимагає відвертої халяви. Питання полягає в іншому. Я вважаю, що Ви здатні розрізнити поняття халява та популяризація.

Неодноразово президент Динамо Ігор Суркіс відповідав на запитання щодо низької відвідуваності вболівальниками стадіону Динамо. Я переконаний, що гравцям комфортніше грати, коли вщент заповнений стадіон, який палко і шалено їх підтримує, а не коли на трибунах ледве присутні 5 тисяч від сили. Раніше люди приходили на Блохіна, Буряка, Бишовця, а під час міжнародних матчів вболівальники, повірте, приходять дивитися не на Мілевського, Алмейду та Бетао, а приходять на Барселону Мессі та Хаві або ж на Мілан Пато та Індзагі.

Безумовно, комерція – справа хороша. Можна вкладати безліч грошей в клуб, хизуватися розміром бюджету, щороку купувати різноманітних футболістів, додавати зірки до клубного гербу, згадувати минулі заслуги Динамо (до речі, до яких нинішнє керівництво клубу не має жодного відношення), але тим не менш приймати рішення, які призводять до регресу.

Як вболівальнику Динамо, мені дуже неприємно говорити про те, що клубний менеджмент Шахтаря на дві голови вище київського. Тільки не варто мені говорити про різницю статків Суркіса та Ахметова. Гроші не все вирішують. І клубами керують не купюри, а люди. Щоправда в житті бувають такі випадки, коли чимось аби кимось керують некомпетентні особи, які далеко не завдяки своєму авторитету чи знанням отримали те, що належати їм не повинно.

Вадиме!
Змушений знову звернути вашу увагу на те, що ви перекручуєте поняття. Давайте оперувати не легендами, а фактами та цифрами.
Спочатку про відвідуваність матчів "Динамо". Приблизно до 1964 року стадіон ім Хрущова (нині Олімпійський), який мав тоді лише один ярус (50 тисяч), заповнювався вщерть на усіх без винятку футболах. Так було у Києві, Москві, Тбілісі, Житомирі, тобто всюди. Народ жив по бараках та комуналках, вдома було тісно, а із доступних розваг були лише кіно і футбол. Тому в кіно тоді неможливо було купити квиток, якщо на вечірній сеанс. У Києві було близько шестидесяти кінотеатрів із приблизно сотнею залів, де було по сім сеансів в день. Скільки зараз кінотеатрів і скільки туди ходить людей? Отож. І не тому що фільми погані, реклами немає чи квитки дорогі (дорожче, ніж у театр, до речі). Просто іншим стало життя. Коли зявився телевізор, ходити на футбол стали менше. Вже наприкінці 60-х середня відвідуваність на стотисячнику із верхнім ярусом була близько тридцяти тисяч. І так до кінця вісімдесятих - на звичайні ігри двадцять-тридцять, на єврокубки та Спартак - повний стадіон. Остаточно стадіон спорожнів після лотерей 1987 року, коли на матчах розігрували Жигулі. На перші вісім ігор було по сто тисяч, потім набридло, тепер вже назавжди. У девяності роки чемпіонат України був нікому не цікавий, сто тисяч на олімпійському було лише пять разів. Команда пішла на стадіон Динамо, де відвідуваність становила три-чотири тисячі. Виключення - окремі матчі єврокубків і подекуди Шахтар. Так що не розповідайте мені байок, я володію предметом. Тепер про Донецьк. Там так як і у Києві є приблизно три-чотири тисячі людей, які завжди ходять на футбол. До відкриття нового стадіону на футбол привозоилли по десять тисяч людей із райцентрів по рознарядці "добровольно-прінудітєльно" На фінал кубка україни 2009-го у Дніпропетровськ "уболівальників" Шахтаря привезли із... Кривого Рогу, так ближче. Тепер там те ж саме, тільки у профіль. Підняти відвідуваність можна лише ринковими методами, як це зробили у Німеччині. А для цього весь чемпіонат слід продавати і рекламувати як єдиний продукт. Це не треба ні Суркісу, ні Ахметову, ні Коломойському. Їм треба виграш за будь-яку ціну. Вони  родом із совка і не розуміють сучасного глядача. Ви цілком праві, що наш глядач йде не на свою команду, а на суперника, тому що той краще розрекламований. Можна зробити це у нас? Так. Але для цього наш чемпіонат слід рекламувати і продавати як жіночі бритви для ніг, про які ще років пятнадцять тому ніхто і не чув, а тепер ноги голять навіть пенсіонерки. Той, хто буде продавати, буде підстроюватися лише під глядача. Отак. Залишилось проявити добру волю власникам команд, віддати футбол продавцю і не заважати йому працювати. Чемпіонат Ізраїлю, до речі, самоокупний і трибуни заповнюються на 90 відсотків. 
З повагою. Микола.

Пане Миколо ! Доброго дня ! Я спеціально Вам не писав, адже хотів не лише відповісти на Ваше попередній лист, але й дочекатися фіналу Кубка і тим самим підбити певні підсумки. Ви пишите: “Народ жив по бараках та комуналках, вдома було тісно, а із доступних розваг були лише кіно і футбол”. Це нагадує аргументацію того, чому у сільських сім’ях було багато дітей. А  через те, що в селах була відсутня електрика. Я вже зрозумів, що Ви є спеціалістом не лише у футболі, а й фахівцем у кіновиробництві та кінопрокаті, але давайте тему кіноіндустрії в Україні і все, що пов’язано з кінематографією в нашій країні, обговоримо наступного разу. А тепер давайте будемо оперувати фактами  і цифрами, як Ви до цього закликаєте. Ви наводите факт: “Остаточно стадіон спорожнів після 1987 року”, “У девяності роки чемпіонат України був нікому не цікавий”. А тепер пригадаємо.

Чемпіонат СРСР 86 року. Динамо Київ – Динамо Москва. 100 тис. глядачів (Матч відбувся 7 грудня).

КЕЧ 86/87. Динамо Київ – Порту. 100 тис. глядачів (Матч відбувся 22 квітня).

ЛЧ 97. Динамо – Барселона. 100 тис. глядачів. (Матч відбувся 22 жовтня).

ЛЧ 97/98. Динамо – Ювентус. 100 тис. глядачів. (Матч відбувся 18 березня).

ЧУ 97. Динамо – Чорноморець. Стадіон Динамо. 15 тис. глядачів. (Матч відбувся 15 березня)

Фінал Кубка України 97/98. ЦСКА – Динамо. 43 тис. глядачів (Матч відбувся 31 травня).

Фінал Кубка України 98/99. Карпати – Динамо. 71 тис. глядачів (Матч відбувся 30 травня).

ЛЧ 1999. Динамо – Байер. 40 тис. глядачів. (Матч відбувся 19 жовтня).

Як бачимо, не дивлячись на появу телевізорів в оселях та кінотеатрів на вулицях Києва, вболівальники масово відвідували матчі на стадіоні. Спільне у цих поєдинках одне. Головним тренером Динамо був Валерій Лобановський, з яким, як відомо, пов’язані найбільші успіхи ДК.

Валерій Лобановський був переконаний у тому, що перший зірковий легіонер буде руйнувати команду. Але настали інші часи, змінилася клубна політика і почали з’являтися легіонери. А тепер давайте речі називати своїми іменами. Іноземних футболістів, яких ми звикли називати легіонерами є звичайнісінькими найманцями, які приїхали заробляти гроші. Вони далекі від клубних традицій, клубної історії і часто – густо не хочуть її знати. І мета найманця – не бути відданим футболістом тому клубу, в якому він грає. Подумки такий футболіст  грає заради того, щоб перейти в інший клуб, в якому він матиме ще більш вигідніший контракт. І це для найманця нормально. А справжні футбольні вболівальники, не горлопани із фан – секторів це починають тонко відчувати і гра клубу, а точніше подібних футболістів, стає просто для них нецікавою. Як показує практика, рівень гри таких найманців  викликає у вболівальників до керівництва клубу, до селекції безліч питань. Цікаво, а що спонукало їх придбати за  мільйони того чи іншого футболіста, рівень гри якого, м’яко кажучи, не викликає захоплення. І подібні придбання супроводжуються заявами керівництва, що ми всіх “порвєм” у Лізі чемпіонів, будемо готуватися до сезону за системою Мілану. А коли справа доходить вже до самого матчу ліги чемпіонів, то хапаєшся не лише за валідол, коли бачиш, як один постійно ламає кістки на футбольному полі, інший найманець не спроможній зробити навіс у штрафний майданчик, а третій по м’ячу вдарити ніяк не може. І такі горе – футболісти з’являються у складі ДК дуже часто, що вкотре підтверджує гіркий факт того, що менеджмент клубу, починаючи з президента команди, м’яко кажучі, некомпетентні у питаннях, що пов’язані із організацією футбольної команди. Можливо, Ви назвете ще деякі причини ? Як директор департаменту по роботі зі ЗМІ та вболівальниками, Ви мали б організовувати зустрічі вболівальників та керівництва клубу, адже за останні роки на адресу менеджменту є багато чого сказати.

До речі, про рекламу. Я думаю, що Ви не станете заперечувати того факту, що як не рекламувати гру великої частини найманців, що пройшли через основний склад київського Динамо, вони від цього краще грати не стануть.

Ви зазначаєте, що Суркісу, Ахметову, Коломойському потрібен виграш за будь – яку ціну. А що ж тут поганого ? Вболівальник завжди чекає тільки ПЕРЕМОГИ від улюбленої команди…Але, звичайно, якщо вважати, що організація футбольної справи і продаж бритв для гоління навіть жіночих ніг одне й те саме, то, мабуть, нічого путнього не вийде…

Тепер щодо підсумків. Вітаю Вас, Ігоря Михайловича, тренерський штаб з дуже вдалим сезоном. Ледве утрималися на другому місці в чемпіонаті, а у фіналі національного трофею ганебно програли Шахтарю. Знаєте, дуже часто говориться про футбол європейського рівня України. Але, на жаль, ним навіть і не пахне. Риба, як відомо, гниє з голови. Можливо, дуету Surkis brothers варто перестати знущатися над українським футболом. А, Ігорю Михайловичу варто згадати, як йому працювалося у “Київжитлорембудмонтажі”. Переконаний, що успіхи Суркіса-молодшого  у тій структурі набагато були вагоміші за 10 років його президентства в Динамо.

Вельмишановний пан Несенюк знайти слів аби відповісти,мабуть, не знайшов або не захотів.

P.S. Прошу вибачення за емоції.